— А мені не боляче? — враз тихо сказав Тесля. — Я — остання мерзота, ниций покидьок, бездарна тварюка. Я, нікчема, писав на цю святу людину, на цього генія доноси, і він про це спочатку здогадувався, а потім і дізнався напевне.
— Як дізнався? І які доноси? — Зорій почав дещо розуміти: і причини Сашкової пиятики, і те, навіщо Тесля наполіг на терміновій зустрічі.
— А що я, по-вашому, писав? Глави свого роману? Так я мушу вам зараз зізнатися, що я його ніколи не закінчу. Чуєте — ніколи! І знаєте, чому? Бо я безталанний. Мене вистачило лише на доноси. А роман… Роман повинен писатися чистими руками. І зовсім не в розумінні «чистые руки, холодная голова». Ось на цих руках, — Сашко простягнув руки з розчепіреними пальцями до Зорія, — бруд і погань. І винен у цьому в першу чергу я сам. І… ви, Богдане Даниловичу, — закінчив він майже пошепки і враз, змінившись в обличчі, так благально, наче от-от має заплакати, майже самими губами промимрив: — Богданочку Даниловичку, врятуйте мене. Я сам із цієї безодні не виповзу. — І, нахиливши голову аж до столу, письменник Олександр Григорович Тесля заридав. Він ридав безутішно, беззвучно, гірко. І Зорій його не заспокоював. Він сидів мовчки й дивився на плечі, що аритмічно здригалися, на зсутулену спину Сашка, весь вигляд якого розпанахував полковникові серце.
2
«Аня не мала достатньо часу, щоб вільно, не маючи якогось завдання, пов’язаного з роботою, походити львівськими вулицями, порозглядати старі будинки, які поступово відбудовували, реставровували, відчути дух історичного міста, про яке багато чула, чула різного, цікавого, навіть містичного. Ця робота: весь час — швидко, швидко, звідкись поспішаючи, кудись запізнюючись.
Ось тепер вона несла на пошту кілька службових листів. І знову спішила, бо могла не встигнути до її закриття. Після цього вона вже не поспішатиме і нарешті зможе трішки погуляти містом.
Відправивши конверти, Аня спокійно рушила додому. Іти треба з годину, але дівчині того й треба. Вона розглядала будинки, спостерігала за перехожими.
Пройшовши з кілометр, Аня раптом почула десь позаду крики й постріли. Шум наближався, дівчина, відчувши тривогу, мимоволі пришвидшила крок. До її будинку йти хвилин з п’ятнадцять. Аня поспішала, навіть тоді, коли постріли й шум припинилися.
Будинок, у якому мешкала Аня, мав просторий двір метрів за двісті від проїжджої частини вулиці, і, щоб швидше дістатися, дівчина зазвичай скорочувала шлях — проходила через арку сусіднього будинку, що стояв край самої дороги.
Перед тим, як пірнути в арку, Аня знову почула постріли й крики зовсім близько. Проскочивши кулею
арку, дівчина оглянулася. Позаду чувся тяжкий тупіт, хтось її наздоганяв.
Від арки в напрямку будинку біг якийсь чоловік і раз по раз оглядався. Погоні за ним не було видно. Коли чоловік наблизився, Аня впізнала в ньому… хлопця, який врятував її від розправи в селі Великопілля, коли повстанці знищили родину Красуляків.
— Крук! — мимоволі вирвалося в дівчини. Чоловік як остовпів, але це тривало тільки мить. — Це за вами женуться?
— За мною.
— Біжімо! — Аня мчала так швидко, як не бігала ніколи в житті. За хвилину вони вскочили в під’їзд чотириквартирного будинку, в якому жила Аня. Піднялися на другий поверх, здається, нікого не зустрівши. Зайшли в кімнату. Хоч на вулиці сутеніло, світла не засвічували. Крук підійшов до вікна і певний час спостерігав за подвір’ям.
Аня сиділа на стільці в напівтемряві й мовчала.
— Не певен, але, схоже, і цього разу обійшлося, — хлопець теж сів на стільця. — Я ще тоді, в лісі, помітив — ти не з лякливих. Ганною, здається, ти тоді назвалася?
— Так, Ганною, — тихо відповіла дівчина. А як звати вас?
— Ти ж знаєш — Крук.
— Це не ім’я. Але як не хочете, то й не говоріть.
ebooksa