Соло бунтівного полковника. Вершина

— А скільки тобі років, Ганно?

— Незабаром виповниться двадцять, — зашарілася.

— Ну, й мені приблизно стільки ж. Давай на ти.

Бо я не звик до такого обходження.

— Давай, — Аня вже не бачила обличчя Крука, його очей, і, за логікою, сподівалася, що й він не кіт, який бачить у темряві. Тому сміливо запитала: — Ти сьогодні теж когось убив?

— Ні, у мене інше завдання. Про це не варто говорити.

— Що ж, і то вже легше.

— Хоч вони, — Крук кивнув у бік вікна, — ще не скоро вгомоняться. Мені треба йти. Та й тебе не хочу вплутувати в наші справи.

— Мабуть, іти ще небезпечно, — Аню врятувала лише темнота, так вона почервоніла. — Можеш залишитися, — і додала: — доки не вляжеться.

— Не турбуйся про мене. Я не боюся. Все одно, коли загину: сьогодні, завтра, через місяць… Шлях мені один — на той світ.

— У кожного свій шлях, — сказала Аня.

— Думаєш, чому мені вдалося сьогодні втекти? — голос Крука звучав у темноті спокійно, рівно, наче він розповідав не про небезпеку, якої щойно уник, а описував білу лілію на тихій воді озера. — Бо я ці місця знаю як свої п’ять пальців. Колись тут жив брат мого діда. Мені показувала їх моя мати, та й про ті часи багатенько розказувала. Називала їх щасливими. Може, їй просто так здавалося, як і всім при згадці про дитинство. А може, вони й справді були кращими, ніж нинішні. Напевно, кращими.

— їсти хочеш? — Аня знову зашарілася, бо ці слова прозвучали, як їй здалося, прихованим запрошенням усе ж залишитися.

— Та ще не вистачало, щоб я тебе об’їдав.

— Отже — хочеш. Тоді треба запалити світло, — вона підвелася, підійшла до вікна, зсунула фіранки, навпомацки знайшла лампу, чиркнула сірником. Коли скло нагрілося, Аня викрутила більше гніт і тільки тепер помітила, що на підлозі під стільцем, на якому сидів Крук, розпливлася чимала червона пляма.

— Тебе поранено?!

— Тихіше, — спокійно сказав Крук. — Мабуть, трішки зачепило. — Він поволі підвівся, почав знімати піджак, під яким виявився якийсь широкий матер’яний пояс. Хлопець розв’язав десь спереду на животі поворозки, і пояс упав на підлогу. Тепер Аня побачила невеличкий отвір на ньому.

— А ти знаєш, Ганно, це він мене врятував. Щоправда, здається, зіпсувалося все моє добро.

— Яке ще там добро, — сплеснула руками Аня. — Роздягайся, треба подивитися на рану, промити, залити спиртом.

— Звідки знаєш, що треба робити? — Крук уже слухняно почав знімати сорочку, яка на попереку промокла від крові.