А може, ще є порох, і він, як і Богдан Зорій, теж щось «ліпить», на кшталт — «хто ж урятує Вітчизну, як не стара гвардія чекістів»?
Телефонувати чи ні? Ув’язувати цю авторитетну й заслужену людину в свої небезпечні плани?
Ну, в тебе ж, полковнику, фантазія — ого-го! Але ж тепер — мабуть, не всі дома. Можливо, справді для початку просто поговорити про життя-буття, він же сам колись при зустрічі сказав, мовляв, треба б «пересіктися», побалакати. Чи просто так було сказано, для годиться?
Усе це аж бурунилося в голові, Зорій і далі мучився, то тримаючи руку на телефонному апараті, то, підійшовши до вікна й дивлячись на вулицю, сам себе переконував у недоцільності планів стосовно Марчука. Євген Кирилович мав свою позицію, яка могла кардинально відрізнятися від Богданової. Та й видимість відходу екс-прем’єр-міністра від активної політичної діяльності могла насправді бути лише видимістю.
Нарешті все-таки пустилася справжня злива. Блискавки кресали вже дуже близько, десь над самісіньким центром Києва. Стояв суцільний гул від сигналізацій автомобілів, яких у Києві вже стільки, що не пройти навіть тротуарами.
І, певне, саме буря і блискавки привели Богдана Зорія до тями, допомогли прийняти рішення: Марчукові поки що не телефонувати. Принаймні, якщо й доведеться зустрітися, про свої задуми й плани Богдан Данилович генералові одразу не говоритиме. А там — як Бог дасть.
Добре, що навіть досконала закордонна спецтехніка не могла прочитати думок, які роїлися в цей час у голові полковника. Тому в кімнаті, що лише через кілька стінок від кабінету Богдана Даниловича, людина у навушниках постійно доповідала телефоном: «Ходить — і мовчить. Сидить за столом — і мовчить. Раз по раз бере в руки слухавку — а нікому не телефонує. Веду спостереження далі…»
«Ходить — і мовчить. Ну-ну, — на другому кінці телефонного дроту солідний мужчина теж ходив по кабінету і теж мовчав. Нарешті сів у крісло і, хоч у кімнаті був сам, уголос промовив:
— Пора тобі, пане полковнику, вставити в гузницю бікфордів шнур. І — під три чорти. Бо ти, дорогенький, щось там собі мудруєш, а нам думай. Що в таких випадках треба робити, коли невідомо, чого від таких, як ти, чекати? Правильно: їх треба нахрін прибирати, щоб, чого доброго, не сплутали нам карти в серйозній грі.
А дощ падав і падав, уже спокійний, рівненький, що аж заколисував…
— Алло! — гаркнув чоловік у слухавку. — Кувалдін? Зайди!
За кілька хвилин начальник охорони Клютова зайшов у розкішний кабінет:
— Слухаю вас, Вікторе Романовичу!
— Богдан Зорій у тебе під ковпаком?
— Під дуже надійним, — спокійно й тихо відповів Кувалдін.
— Де він зараз? — наче намагався перевірити свого охоронця Клютов.
— У себе в кабінеті, дур’ю мається.
— Думаю, час його маячню припинити. Нехай відпочине.
Відпочине чи спочине? — перепитав Кувалдін.
Як вийде. Але так, щоб «загін відчув утрату бійця», — перефразував відомі слова пісні Клютов.
ebooksa