Соло бунтівного полковника. Вершина

22
18
20
22
24
26
28
30

— Чого-чого? — не зрозуміла Аня.

— Колись Лембергом називали Львів. Точніше, це назва Галицької столиці німецькою мовою. Крім цього незначного уточнення, ще якісь запитання чи заперечення будуть?

— Кажу вам, не знаю, що буде далі, а поки що я приймаю вашу пропозицію, — усміхнулася Аня. — Ходім.

Вони вийшли на вулицю. Хоч був лише початок березня, день видався сонячний і відносно теплий.

— Будуть якісь конкретні побажання, чи можна пропонувати свій план? — запитав капітан.

— Мені однаково, — відповіла Аня. — Я, відверто, ще ніде й не була. А взагалі-то, хотілося б зблизька подивитися на собор святого Юра. Кажуть, він зовні хоч і не дуже красивий, але біля нього відчувається особливий магнетизм.

Пройшовши вулицею Листопадового Чину, перетнувши Соборну площу, Гниря й Аня підійшли до вхідної брами.

— Ось вона, головна святиня греко-католиків. Колись тут були оборонний монастир і дерев’яна церква, закладені ще за князя Лева наприкінці XIII століття. Кажуть, собор святого Юра — класичний приклад архітектури періоду бароко.

— Я не дуже розуміюся на стилях, — засоромилася Аня.

— Та і я не сильний в архітектурі. Просто чув, як про це говорили недавно на нараді.

— Он як? Так ви на службових нарадах обговорюєте проблеми мистецтва?

— Та ні, просто сама нарада була з приводу розробки… — Гниря враз замовк, наче слова, які він хотів сказати, спіткнулися об щось невидиме, але непереборне. — Одне слово, на цьому місці скоро, можливо, буде гаряче, як у літню спеку.

— Цікаво, хто ж молиться в цій церкві? Мабуть, небагато залишилося людей, які ще вірять у Бога. І ті — старі люди. Хіба не так?

— Ні, Аню, не так. Західна Україна — це вам не Київ чи Полтава. Тут радянська влада ще не встигла провести відповідну атеїстичну роботу. Тому віруючих тут багато. А точніше — майже всі. І саме ось у цьому соборі — оплот усього реакційного, що залишилося в краї. Але, думаю, вже недовго греко-католицькі верховоди дуритимуть голови простим людям.

— Ви, Вадиме, вже вдруге якось так натякаєте… — дещо боязко сказала Аня. — Щось має статися негарне?

— Чому обов’язково негарне? — відвів погляд капітан. — Хоча — для кого як. У листопаді сорок четвертого, невдовзі після визволення Львова від німців, наші органи держбезпеки почали ворушити це осине гніздо. До речі, саме тоді мене направили сюди, у Львів, з Київської області, де я брав участь у фільтрації радянських військовополонених, яких наші війська звільнили з німецьких концтаборів. Саме в той час помер свого роду символ Української греко-католицької церкви, найавторитетніший її митрополит Андрей Шептицький. Не тут помер — далеко. А рік тому саме в цьому соборі мої колеги арештували митрополита Йосифа Сліпого — він очолив греко-католиків після смерті Шептицького. І ще багатьох священиків арештували. Радянська влада поставила їм умови: або приєднуйтеся до нашої православної церкви, або…

— Ну, і що вони? — перебила капітана Аня.

— Тоді жоден умови не прийняв. Багатьох відправили до Сибіру, декого… Через місяць після арешту верхівки УГКЦ все-таки знайшлося кілька розумних священників, зокрема Костельник, Мельник, Пельвецький, які підписали відозву й закликали до об’єднання церков — греко-католицької і православної. Але поки що далі справа не пішла. Ну, ми в цьому напрямку працюємо…

Поки Гниря й Аня ходили подвір’ям собору, милувалися ліпними фігурками й іншими архітектурними «вичудами», якими прикрашено виступи й допоміжні лаштунки храму, місто огорнули сутінки.

— Здається, вже треба йти, — дівчина сказала це радше через скромність, ніж того хотіла. Насправді їй сподобалося тут, біля цього «осиного гнізда», у цьому «оплоті всього реакційного». Та й з Вадимом вона почувалася спокійно й упевнено.