Соло бунтівного полковника. Вершина

— Коли?

— Якнайшвидше. І без наслідків. Для нас. Зрозумів?

— Так точно, Вікторе Романовичу.

За півгодини в кабінеті голови СБУ пролунав зумер. На пульті прямого зв’язку загорілася клавіша з написом «Тимченко». Берун натиснув її і підняв слухавку:

— Слухаю, Юрію Ігоровичу. Що там у тебе?

— Добрий день, Герасиме Васильовичу. Щойно мені доповіли зведення — прослуховування офісу Клютова. Є цікава інформація. Занести вам роздруківку чи доповісти телефоном?

— А що там стряслося?

— Я вам недавно доповідав, що, виконуючи завдання з вивчення дій і зв’язків Шершуна і Зорія, ми встановили також осіб, які теж за ними спостерігають, — це люди Клютова.

— Пам’ятаю. Не тягни…

— Так-от, щойно Клютов наказав своєму охоронцю й керівникові власної служби безпеки Кувалдіну знешкодити полковника Зорія.

— Як «знешкодити»?

— Ну, прямо ж про це ніколи не говорять, а дослівно — Клютов сказав так, читаю зі зведення: «Думаю, час його маячню припинити. Нехай відпочине». На запитання Кувалдіна «Відпочине чи спочине?» — Клютов відповів: «Як вийде. Але так, щоб «загін відчув утрату бійця». Думаю, ці слова вказують на намір бандитів знищити Зорія.

— «Думаю», «бандитів», «знищити»… — нервово сказав Берун. — Звідки такі слова? Не бачу тут нічого взагалі термінового й серйозного. Занеси зведення мені. Копію і записи знищити. Про те, що в них, ти ніколи не чув. Зрозумів?

— Так точно, товаришу голово!

— Продовжуй слуховий контроль за всіма. — Берун зробив «відбій» і тут же натиснув іншу клавішу. В кабінеті — голос начальника служби зовнішнього спостереження Миколи Федоровича Сальського:

— Слухаю вас, товаришу голово!

— Колю, тимчасово зніми наружку із Зорія. Я скажу, якщо треба буде поновити спостереження.

— Буде зроблено, Герасиме Васильовичу!

6

«Вовк вив. Вовк так вив, що не лише волосся ворушилося, ворушилася шкіра на голові. Товстий шар землі, вкритої снігом, що його навалило тієї зими як ніколи, не рятував від проникнення в криївку цього страшного, сумного виття, що скручує душу — до щему, до блювоти, до непритомності. Ті завивання, як лещата, як металеві обручі, як спазм — не відпускають від споминів про те, що закінчувалося тут, у цій глибокій норі, під землею. У цій пастці, де мусили жити вже котру зиму — без перспективи, без надії, без майбутнього.