Богдан Зорій нині не міг пояснити, чому він після того, як з’їв яблуко, яке йому вранці, випроводжаючи на роботу, сунула в руку Надія, не викинув качан, а поклав його до кишені. При цьому Богдан Данилович зазвичай любив згризати плід до хвостика, разом з ядерцями й навіть гузкою, а цього разу лише пройшовся, наче по екватору, навколо соковитої кульки. То було минулорічне яблуко, майже без смаку, можливо, імпортне. Таких яблук, та й узагалі фруктів, тепер в Україні валом. Влада довела власне сільське господарство до ручки: не те що вирощування яблук, яких раніше в країні було повно, а все господарство занепадало, чахло, конало. Натомість імпортним непотребом завалено всі базари й магазини. Богданові аж запахло раннім яблуком — білим наливом — найкращим у світі сортом. У дитинстві тягали їх у пазухах з колгоспного саду кілограмами, не миючи, об’їдалися від пуза.
Зараз, лежачи на землі й трохи очунявши, він понишпорив по всіх закутках свого одягу і знайшов цей чималенький огризок, перемішаний з крихтами, піском, якимись ворсинами та іншим сміттям, що зазвичай є в кишенях більшості нормальних людей. Він вкинув знайдений качан у рот, розгриз, розжував і… проковтнув.
Може, саме це його врятувало. Та ще вода: він зробив кілька ковтків просто з брудної калюжі. Підвестися не мав сил — так усе боліло. Зорій не знав, скільки він у цьому лісі пролежав, і не розумів, де опинився. Коли нарешті опритомнів, пам’ять поступово повертала Богдана Даниловича на початок кадрів того страшного кіно, у реальність якого повірити важко.
Двері під’їзду його будинку на вулиці Тимошенка на Оболоні, звична напівтемрява коридору, що веде до ліфта, раптовий страшенний біль у голові, проблиск відчуття руху й звук двигуна. Потім знову якісь просвітління, люди, обличчя, запитання, крики — й знову біль, біль, біль…
Крім цих уривків Богдан Данилович поки що не міг нічого згадати. Але він уже усвідомлював: його жорстоко побито. І те, що він живий, можна розцінювати по-різному: і як недогляд, і як навмисне попередження.
Зорій мимоволі згадав побитих невідомими особами олігархів — Назарова, Бойченка та Клютова. Вони мали вигляд не кращий, та й боліло їм, мабуть, не менше. Кожний порух віддавався нестерпним болем у всьому тілі, та водночас, можливо, саме від болю поволі прояснювалося в його голові.
Ні, коли він усе ж залишився живим, то тепер його ніщо не здолає. Зорій знає: у нього сил у резерві ще стільки, скільки треба для того, щоб вибратися з цього незнайомого місця, знайти свій дім, прийти до тями, вичухатися і… помститися. Качан від яблука робив своє діло, на допомогу прийшла й трава, здається, пирій, якою полковник набив рота й попри нестерпний біль у щелепах жував.
Полковник був певен, уже нічого гіршого з ним не трапиться. Принаймні зараз. Він вірив у свою долю. Він вірив у своє призначення. А ще більше Богдан Данилович вірив у того самого Янгола, свого улюбленого й вірного Янгола, на якого він надіявся завжди, а останнім часом — дедалі більше й більше. Адже іноді з незрозумілих причин полковник ні сіло ні впало йшов не тією дорогою, якою хотів іти спочатку і якою, здавалося, йти ближче, зручніше та безпечніше, а звертав на іншу. А на тій дорозі, куди не пішов, потім відбувалися якісь не зовсім приємні, а то й страшні події.
Зорій почав вірити в своє Янголятко після того цікавого випадку, коли святий отець із Києво-Печерської лаври освячував його кабінет — при вступі на нову посаду, куди за завданням керівництва СБУ Богдана Даниловича «заслали» виявити злочинне угруповання. Отець довго й старанно хрестив, перехрещував та освячував невеличку кімнату, яку Зорій прилаштував під кабінет, а потім ще й залишив трилітрову банку свяченої води.
Богдан Данилович дещо був здивований, коли за кілька днів після освячення кімнати його зненацька звільнили з роботи — просто звільнили, не пояснюючи нічого. Як він переживав, як тоді хвилювався! Аж потім, коли почали виникати інші обставини, траплятися більш трагічні й небезпечні події, він зрозумів, що лише завдяки тому освяченню йому вдалося уникнути багатьох неприємностей. Янголятко врятувало його від краху — морального, психічного, а можливо, і фізичного.
Схоже, сталося б нещастя, бо дуже вже нервувався, психував. Так, саме звільнення врятувало і його реноме, і дало наснагу на інші дії. Але Зорій не забув, хто був винуватцем його ганьби, його приниження в очах багатьох приятелів, знайомих і друзів.
Друзів? Ха! їх у нього вже давно немає. Товариші, колеги, приятелі, соратники, побратими — є. А от справжніх друзів…
Чому ці думки приходять не десь там, наприклад, у робочому кабінеті або дома в ліжку? А ось тут, у невідомому лісі, коли він повзає ледь живий і найближче його майбутнє — річ примарна.
Про себе в таких випадках Богдан Данилович думав менше за все. Незабаром він дізнається, кому завдячувати, що він лежить ось тут побитий-понівечений. А те, що катюзі буде по заслузі, він не сумнівався. Знесилений Зорій саме цієї миті думав про майбутнє. Так, лежачи в багнюці, він ні з сього ні з того почав розмірковувати про нинішні стосунки поколінь. Невже ця брудна калюжа, в якій Богдан борсався, надихнула його на роздуми про свого сина й взагалі про дітей? Чи зможе нинішнє старше покоління сказати своїй зміні, що більшість із того, про що дорослі намагаються розповісти, як про щось позитивне й навіть героїчне, є неправдою? Як нашим дітям насмілитися сказати, що брехали?
ebooksa