— Не вигадуйте, приїздіть живі-здорові. Наскільки правильно я вас зрозумів, вам саме зараз потрібне свіже повітря?
— Так, саме зараз. Бо я скоро задихнуся в цьому клятому нагромадженні газу й пилу.
— Гаразд. Я вам колись розповідав, де моя дача та як до неї доїхати…
— Я все пам’ятаю, — нетерпляче перервали Зорія.
— Ні, до самого будинку під’їжджати не треба. Я вийду до головної дороги і стоятиму на повороті до моєї вулиці. Там росте стара шовковиця, я буду біля неї. Під’їдете до мене, я сяду в авто, а там скажу, що далі.
— Усе правильно зафіксовано, Богдане Даниловичу.
— Саме — правильно?
— Та правильно, правильно.
2
«Аня вже готувалася до сну, коли в двері хтось тихенько постукав. Чи їй здалося? Ні, стук повторився. Дівчина нікого не чекала: до неї взагалі ніхто й ніколи не заходив. Хто б це міг бути? Вже так пізно. Відчиняти лячно.
Знову стук.
Підійшовши навшпиньки до дверей, Аня тихо спитала: — Хто там?
— Це я, Ганнусю. Відчини — не бійся, — напівпошепки промовив хтось чоловічим голосом.
— Уже пізно, я не знаю, хто ви й чого вам треба, — її голос затремтів від хвилювання. Вона вже впізнала той голос, але ще не була зовсім певна в цьому.
— Це Крук, відчини, — ще тихше прошелестіло за дверима.
Аня відчинила двері. До кімнати прослизнув чоловік у якомусь лахмітті, швидко зачинив за собою двері.
— Здрастуй, Ганнусю. Не пізнаєш? — чоловік так і стояв, наче даючи зрозуміти, що коли вона скаже «ні», то він тут-таки піде геть.
— Чому ж, упізнала, — схвильовано й теж тихо прошепотіла Аня. — Тільки ось назвали ви мене якось незвично. — І, наче схаменувшись, додала: — роздягайтеся й проходьте.
Чоловік скинув якийсь брезентовий плащ і пройшов до кімнати. Аня підійшла до столу й викрутила ґніт у лампі. У кімнаті посвітлішало. Перед нею стояв Крук — змарнілий, з обвітреною сірою шкірою, але з такими самими, як і раніше, виразними чорними очима.
— Я весь час, відколи ми попрощалися, тільки й називав тебе подумки Ганнусею.
ebooksa