Богдан ніколи не забуде, як зранку зателефонував їй на роботу. Вона взяла слухавку.
— Я тебе люблю. Я тебе все життя любив і люблю. Я тебе люблю більше, ніж життя. Я тебе люблю понад усе, — наче вистрелив — і замовк.
Усе пливло перед очима. Це сказав він? Він, дідуган, якому за п’ятдесят, який за своє життя нагрішив стільки, що до кінця своїх днів треба молитися й молитися. Це він сказав цій чистій, дивовижній, святій людині такі слова? Чи смієш ти? Чи не пролунало це як блюзнірство? Ти не повинен був, не мав права, зась тобі.
А Богдан сказав. Добре, що відразу — інакше ніколи б цього не зробив. Не посмів би. Усе життя він боявся цих слів.
I тисячу разів промовляв їх у космос, у пустку, посилаючи подумки тій єдиній в усьому світі.
Я тебе люблю до нестями. Я тебе все життя люблю і любитиму завжди… Господи, я зараз, мабуть, помру. У мене серце не витримає. Як же я усе сказала і ще жива? — це промовила вона.
Та, від якої почути ті слова навіть ніколи не сподівався. — Ти для мене все. У моєму житті, у моєму серці немає місця жодному мужчині, окрім тебе.
Вона випалила все так само швидко, як і він. Вона теж боялася, що ніколи в житті цього не скаже. І ось ці слова
прозвучали, як заклинання, як прочитані вголос літери, викарбувані на гранітній брилі. У її серці вони жили весь цей час, усі тридцять років.
Чи ж буває так? У такому віці — такі емоції. Обережно, не розхлюпати б тільки. Донести до тої миті, коли знову — очі в очі. І рука. М’яка, мокра від хвилювання, ніжна рідна рука, торкався якої лише мимохідь тридцять років тому.
Уявляв, яка ж буде зустріч? Тоді ввечері мав прийти поїзд. Зустрічати на вокзалі Богдан Данилович не повинен. Вона не захотіла. Сказала — сама приїде, адаптується, походить містом. Потім зателефонує, можливо — наступного дня. Коротше — коли буде готова.
Зорій усе сумнівався: а як не наважиться? Може трапитися й таке. Походить, походить, потремтить. Ще знепритомніє…
А Богдан тоді вже весь зомлів, згорів. Його вже не було.
Він — не він. Зустрічати її буде тінь з руками, що теж тремтять. Як в алкаша. Господи! Як Богдан чекав цієї зустрічі!
Як він її боявся!..
Але трапилося так, як траплялося вже не раз у їхніх стосунках: того вечора поїзд прийшов без Любові.
Спогади полковника перервала мелодія телефону. З несподіванки Зорій аж здригнувся: по-перше — ще не звик до того, що в нього є мобілка, а по-друге, замріявшись, зовсім не очікував, що хтось може перервати його роздуми. Приємні й солодко-гіркі.
— Богдане Даниловичу, добрий день! — голос у слухавці радше тривожний, ніж привітний. — На роботу не можу додзвонитися, так маю нахабство тривожити вас по мобільному. До мене дійшли якісь незрозумілі й тривожні чутки. Що трапилося?
— Привіт! — Зорій нарочито надав голосу впевненості й бадьорості. — Усе нормально. Як буває майже в усіх нормальних чоловіків — потрапив у ситуацію, коли трішки підрихтували носа. Ще в дитинстві мій син частенько повторював — шрами та зморшки прикрашають мужчину.
— Зрозуміло. Хоча, кажу вам, нічого не зрозуміло. А як ви дивитеся на те, щоб ми посиділи десь там у вас на свіжому повітрі й поговорили про життя-буття? Дорогою я можу заїхати в якийсь кабак, та, хоч зараз ще не вечір, напрошуся на якийсь скандал, щоб і мені затопили в писок.