Богдан Данилович продерся крізь зарості вишняку на протилежний бік садиби й пішов городами назад, у напрямку своєї дачі. Йшов упевнено, бо раніше не раз проходив цим маршрутом, перевіряючи його надійність і зручність. Таких запасних ходів-виходів у нього, як у кожного досвідченого опера, в різних місцях багато. Так, про всяк випадок. Бо ж, як у тому непристойному анекдоті, «випадки бувають різними». Ось один із запасних варіантів і згодився.
Полковник уже оминув спостережний пункт, що навпроти його дачної ділянки, і попрямував до місця обумовленої зустрічі. До неї залишалося десять хвилин. Точно в призначений час вийшов на трасу, що пролягла з другого боку селища. За якусь хвилину біля нього загальмувала бузкового кольору «мазда». Зорій плигнув на заднє сидіння, й автомобіль рвонув з місця.
4
«Потяги відходили від львівського залізничного вузла на схід, тобто в бік фронту, де точилися бої німецьких військ із радянською армією, то на деякий час затихаючи й набираючи форми позиційного очікування, то знову і знову обертаючись на смертельний двобій двох гігантських хижаків, що вже давно поставили на кін перемоги власне життя. Вагони цих потягів — важких, повільних, що ледве рушали з місця, — завжди посилено охороняли, залізничні колії на всьому шляху їх руху пильно контролювали піші й моторизовані військові наряди.
Після появи в карпатських лісах партизанів Сидора Ковпака саме на цих теренах України почастішали диверсії на залізничних шляхах сполучення Східного фронту і центральних європейських баз Гітлера та його союзників.
Потяг, що формувався на дальній запасній коли залізничного вузла, поки що налічував лише кілька старих вагонів, наче «для показухи» навантажених якимись дошками, металом розтрощених танків, тягачів — брухтом, що нахабно стирчав з-під брезентових тентів жерлами і траками. Серед білого дня до потягу підтягнули порожній вагон, який на очах у багатьох працівників залізниці без поспіху завантажили мішками. Коли якийсь незграба потягнув за зав’язку, з мішка посипалося зерно, за що роботяга тут же дістав від охорони по пиці.
Нічого незвичного в цьому працівники станції не вбачали. Але не всі. За, здавалося б, звичайнісінькою роботою пильно стежило кілька пар очей, для яких цей надто буденний навіть для війни процес був не чим іншим, як звичайнісіньким прикриттям операції, яка ось-ось мала розпочатися.
Коли смерклося, всіх без винятку цивільних робітників залізничного вузла відправили по домівках, залишивши на нічну зміну лише тих, які забезпечували безперебійний рух поїздів. Аж опівночі повз машиніста депо Михайла Завалюка, якому наказано разом з
помічником якнайретельніше підготувати на шосту годину ранку паровоз до відбуття, маневровий протягнув звичайнісіньку теплушку зі зрозумілими тільки залізничникам написами на різних її частинах, без якихось особливих позначок, страхітливих попереджень, що вирізняли б цей вагон із тисяч інших.
Михайло Завалюк міг бачити зі свого робочого місця, як теплушку причепили у хвіст потяга, що міг згодом стати і його головою. Усе залежало від того, в який бік рушати. Машиніст відчував, що своїм паровозом, який щойно з капремонту, він найближчим часом кудись поведе саме цей потяг, за формуванням якого ось уже кілька днів з наказу крайового Проводу ОУН спостерігало кілька робітників депо. Це було поки що єдине завдання щодо цього потяга (принаймні, про яке знав Михайло Завалюк). Інші члени ОУН, що працювали на станції, знали, певно, не більше, бо саме Завалюк був їхнім безпосереднім керівником у підпільній боротьбі.
Хоча поняття «боротьба» не дуже в’язалося з тим, що робили члени крайового осередку Організації українських націоналістів. Основне їхнє завдання — працювати і спостерігати. Жодних диверсій, шкідництва, якогось там саботажу вони не чинили, і це завдання, що вони тепер виконували, — мало не найперше відтоді, коли з наказу керівництва Проводу вони влаштувалися на залізницю.
Михайло підозрював, що саме для якогось виняткового завдання всю його групу й готували ось уже кілька місяців. І він був близький до істини.
Приблизно о niв на шосту ранку до Завалюка підійшло четверо військовиків. Старший запитав, чи готовий паровоз. Михайло кивнув. Солдати перевірили наявність вугілля і дров, щось запитали в помічника машиніста. Той дав одному з вояків довгий металевий прут, яким поштурхали всередині топки паливо, що зляглося. Солдат кілька разів, як здалося Завалюку, суто формально поштрикав у купу вугілля, кинув залізяку й залишився стояти з автоматом напоготові в кабіні машиніста. Двоє стали на підніжках обабіч паровоза, а четвертий причепився ззаду біля буфера.
Той, що в кабіні, наказав рухатися й показав у бік потяга, що стояв у тупику. Під’їжджаючи ближче, Михайло Завалюк помітив, що на кожному з вагонів, напакованих різним непотребом, лежать замасковані солдати, озброєні здебільшого кулеметами. Паровоз підігнали до того кінця, де була теплушка. «Значить, поїдемо на захід», — подумав Михайло і тут же почув команду «Вперед!». Дзиґарі показували шосту».
5
«Мазда» з Богданом Даниловичем і «Атех» мчала трасою серед інших автівок, що в цей останній день робочого тижня нескінченним потоком рухалися в бік, протилежний столиці, — на кілька днів відвезти своїх господарів удихнути свіже, хоч умовно чисте повітря десь у селі в стареньких батьків, чи біля річки, або в лісочку на своїх дачних сотках. Серед малолітражної дрібноти потужними кінськими тисячами йшли на обгін пансько-бандитські джипи, керовані «хазяями життя», що спішили до своїх палаців-мільйонників.
Від’їхавши кілометрів із десять, «Мазда» різко перемістилася в правий крайній ряд, а потім, виїхавши взагалі на обочину, зупинилася. Зорій і «Атех» уважно спостерігали, як повз них рухалися автомобілі. Жоден із них не пригальмував, не зупинився. Це могло свідчити про те, що, коли навіть і було переслідування, «Мазді» вдалося відірватися від нього. Постоявши хвилин із десять, авто бузкового кольору знову виїхало на першу смугу траси й за кількасот метрів, показавши лівий поворот, різко звернуло праворуч на малопомітну польову дорогу. За кілька кілометрів «Мазда» дісталася лісу й потихеньку почала пробиратися між дерев, гілок і товстелезним корінням далі в чагарники.
— Як я, га? Машина — звір, водій — ас! — видно було, що агенту явно не хотілося вимикати двигун. — Здається, з мене вийшов би добрячий агент 007, чи не так?
— З вас він уже вийшов, — сказав Зорій і прикусив язика.
— Що? — очі «Атех» округлилися.
ebooksa