Соло бунтівного полковника. Вершина

22
18
20
22
24
26
28
30

— Та тут ще якісь каракатиці надряпані олівцем, — Дранко підніс аркуш ще ближче до очей, намагаючись прочитати слово. — «Кр…, Кру…, Крук», — нарешті прочитав він.

— Що ще за крук? — запитав Василь Хижняк.

— Так говориш, знайшов випадково? — Петро пильно подивився в очі товаришеві».

З

Напад на Богдана Даниловича й побиття його невідомими, попередження Файлова про організоване полювання на Шершуна й Зорія, загибель самого Файлова й передсмертна розповідь про пригоду з його батьками й іншими людьми, яка схвилювала полковника й запала йому не лише в голову, а й у душу, — все це відволікло на певний час увагу від головного. Богдан Данилович нарешті зізнався собі в тому, що не займається тим, заради чого та через що й трапилися всі ці події. Так, саме супутні події стали на заваді втіленню його мети, мети всього його життя — приведення до влади в Україні нормальних людей. Не вождів, не лідерів, не месій, не диктаторів, не феноменів, не вундеркіндів, не геніїв, а Нормальних Людей.

Але, усвідомлюючи це, Зорій зізнався сам собі й у тому, що зараз щось вдіяти, щоб змінити ситуацію і знову взятися за здійснення головного плану свого життя, він не може. Адже полковник звалив на свої плечі відповідальність за долю країни, а це не лише вершина влади, це насамперед — люди. Файлов, Шершун, Сашко й Ніна Теслі, Яруга, «Атех» та інші, які пов’язали своє життя і… смерть із Зорієм — за всіх він відповідає. Так, і за смерть також.

В уяві випливли обличчя полковника Файлова, письменника Сашка Теслі. Сашко, Сашко… Чи ж ти ще живий, чесна моя людино, совісний ти мій, хрест ти мій, що на все життя…

Богдан Данилович знав, з чого починати пошуки зниклого Сашка Теслі. Нічого іншого ще ніхто не придумав, як зателефонувати в міліцію. І Зорій теж це зробить. Звичайно ж, він зателефонує не просто черговому, а до свого кореша Петра Симка.

Той зрадів, адже після останньої їхньої зустрічі з приводу затримання «терориста» Пацька вони не бачилися.

— Петруччо, ось ти мені скажи: якби оце я не подзвонив, ти, свинюка така, і не згадав би про давнього друга, чи не так?

— Звичайно, «чи не так». Я все чекав, чекав, поки мій «давній» друг хоча б телефоном привітає мене з присвоєнням чергового і, мабуть, уже останнього військового звання. Ну, думаю, якщо сьогодні не подзвонить, то наберу його сам і запрошу увечері на чарку чаю.

— Вибачте, Петре Олександровичу, винен. Така подія — розмовляю з вельмишановним паном полковником, а сам, як Омелько з конопель: «Петруччо!» Ще раз прошу вибачення, пане полковнику… — напустив суворості Богдан Данилович і з іронією додав: — міліції.

Це, звичайно, Зорій зробив даремно. Він добре пам’ятав, що Петро Симко понад усе мріяв служити в органах держбезпеки й отримувати не спеціальні звання, як у міліції, податкових органах, митниці, прокуратурі тощо, а справжні, військові, як в армії чи СБУ. І Зорій спробував швидко реабілітуватися.

— Петрику, друже мій вірний, я ж не знав про звання. Та я тебе вітаю і радий, як ніхто інший. Ти заслужив полкана давно, і тільки таке, як у тебе, нерозумне начальство могло до цього часу зволікати зі справжньою оцінкою твоїх заслуг перед нашою державою. Честь тобі і хвала…

— Богдане, не блазнюй, — перебив словесний потік Зорія Симко. — Я нічого іншого, крім підколювань, від кадебіста

(І не чекав. Але, попри нещирі вітання, я запрошую тебе сьогодні посидіти зі мною увечері в нашому улюбленому шиночку.

Петре, вибач, я ж тільки з любові, тільки з любові. І вечір мій сьогодні твій. Із задоволенням подивлюся, як ти триматимеш у роті аж три великі зірки. Чи, може, треба зразу шість?

Погонів же два, а три на два — шість.

Ну тебе к бісу! От ти не можеш без підй…ок. Усе. До дев’ятнадцятої години.

— Та ти що, хіба ж я витримаю тепер до дев’ятнадцятої? Давай раніше. Не тобі розповідати: раніше сядеш — раніше вийдеш.