Богдан Данилович уже звик до того, що потрібно висмикувати волосинки, які дедалі частіше настирливо стирчали з носа: сиві, довгі, цупкі та грубі, наче дріт. Та й інші частини обличчя потребували догляду: брови кошлатішали й де-не-де ставали теж сивими; завелася рослинність у вухах і кущилася дедалі буйніше й буйніше, як омела на осокорі.
«Не може бути, щоб мене не прослуховували, — Зорій задумливо ходив кімнатою. — Так, напевне прослуховують. Можливо, і візуальний контроль є. Логічно: якщо слухають, то й дивляться».
Полковник підійшов до столу, сів на стілець, узяв аркуш паперу, написав кілька слів, які нічого не означали, підвівся, зайшов до ванної кімнати.
«Ні, тут можуть і не встановити апаратуру, — Богдан Данилович вийшов. — Мене вони пасуть. Упевнений, що пасуть. Не можуть не пасти. У такому разі що мені вигідно: щоб вони думали, наче я можу як професіонал апріорі передбачати наявність у моїй квартирі техніки, чи я начебто не підозрюю про спостереження?»
Богдан Данилович зробив кілька цікавих рухів головою, наче крутонув нею, скинувши якусь ношу, що заважала. Увімкнув спочатку телевізор, потім відеоплеєр, вибрав на стелажі касету, поставив. На екрані з’явилися дві красуні, які пестили одна одну, цілували в губи, інтимні місця, стогнали й охали. У Богдана Даниловича вдома було кілька таких касет, вилучених слідством в одній кримінальній справі, які він залишив собі просто так, сам не знаючи, для чого. І ось бач, згодилися.
Рука Богдана Даниловича повільно проникла під пояс спортивних штанів, спочатку мляво, а потім дедалі інтенсивніше торсала й м’яла дітородний орган, призначений природою зовсім не для цих вправ…
«Що я роблю? Якщо вони записують (а вони точно записують), то це все повернеться проти мене. Коли стане питання боротьби не на життя, а на смерть, покажуть мої анатомічні вправи по всіх телеканалах. І не лише в Україні, а й у всьому світі. Аякже, сенсація: полковник спецслужби у вільний від роботи час «рукоблудствує». Ні, зараз думай не про це. Уяви, що ти підліток і займаєшся звичним для цього віку ділом. Вони не повинні запідозрити, що я знаю про стеження. Та все ж я не дам їм такого задоволення — побачити моє вимушене задоволення. Ти диви, ще й каламбурю».
Богдан Данилович спустив штани і, підтримуючи їх однією рукою, а другою тримаючи ошалілий від незвичних вправ «інструмент», швидко вибіг до ванної, де вмить тисячі нереалізованих життів даремно з’явилися на світ, щоб за якісь секунди з’єднатися зі струменями води й обернутися на звичайні каналізаційні відходи.
Полковник дивився на розчервонілу плоть, яка ще смикалася й до якої навіть доторкнутися було боляче. І гидко…
— Богдане Даниловичу! — жіночий голос прозвучав хоч і тихо, але зовсім близько, тому полковника заскочив зненацька. Майже біля самого входу до під’їзду будинку, в якому мешкав Богдан Данилович, стояла жінка. Полковник не відразу пізнав Ніну Теслю. Надворі сутеніло, вуличного світла ще не вмикали, та й бачив Зорій дружину Сашка лише раз, коли повідомляв про те, що Сашко потрапив у Павлівку, й ще кілька разів у театрі та по телевізору.