Після того, як розігнали КДБ УРСР і створили в Україні свою національну спецслужбу, не було такого дня, щоб хтось не намагався щось реформувати в цій державній структурі. Структурі колись могутній, всевладній, таємничій і безкарній.
Висмикнули з-під крила СБУ спочатку державну охорону, наказавши довго жити славетній і всесильній «дев’ятці». Потім відокремили найбільш засекречене розвідувальне управління, відчикрижили по живому найбільш ефективне управління радіоконтррозвідки, підпорядкували безпосередньо президентським структурам урядовий зв’язок, обмеживши ексклюзив керівників спецслужби щодо прослуховування «десяток», «соток» та інших закритих телефонних апаратів, якими так полюбляли користуватися владні царьки.
Залишивши у віданні Служби безпеки фактично лише контррозвідку, до ефективності роботи якої скептично ставилися навіть самі контррозвідники, і підрозділ економічної безпеки, який гарантував безпеку здебільшого власного бізнесу керівництва спецслужби (не кажучи вже про структури боротьби з корупцією й організованою злочинністю, співробітники якої чітко притримувалися гасла «корупцію перемогти неможливо — її можна лише очолити»), Президент нарешті повірив у те, що монстра, яким свого часу був Комітет державної безпеки і якого чомусь він панічно боявся, на ділі вже не існує. Єдина структура в СБУ, яку він, кривлячись, переступаючи через своє «я», терпів і разом із тим послугами якої безмежно користувався, була так звана служба «Т», тобто підрозділ, який за статусом мав боротися з такою заразою, як тероризм, захищати конституційний лад і боротися проти всілякої закордонної ідеологічно-релігійної нечисті.
Чому ж Президент, який називав себе демократом і як ніхто інший знав, що цей підрозділ виріс із сумнозвісного 5 Управління КДБ, яке свого часу «пресувало» вільнодумство, саджало Чорновола, Лук’яненка, Хмару та інших борців за визволення України з імперського ярма, і що майже нічого з тих часів не змінилося; то чому ж у нього, Президента вільної України, почесна ця відрижка минулого?
Можливо, тому, що тільки цьому підрозділові можна було вірити й бути впевненим в об’єктивності матеріалів, які лягали щодня на стіл Президентові: у них докладно, з аналізом і прогнозом на найближчу й віддалену перспективу викладалася інформація про стан справ у країні. Можливо, тому, що «тешники» добували через тільки їм відомі оперативні можливості таку інформацію про політичних супротивників Президента, яку через жодні підслушки й підглядки не отримаєш.
Так, усе це в комплексі давало змогу вчасно й більш-менш адекватно реагувати на ті чи інші передбачувані чи несподівані загрози й узагалі створювало ілюзію, що Президент володіє необхідною інформацією. Але головна заковика була в іншому: оперативники підрозділу «Т» мали таку висококваліфіковану агентуру в найрізноманітніших верствах суспільства, що це давало їм змогу впливати на політичні процеси в країні, управляти ними і спрямовувати в потрібне русло.
Питання було тільки в тому — кому потрібно?! Хто визначав в Україні те «правильне русло», яким повинна йти держава, розвиватися й міцніти? Як показували факти — цією людиною був зовсім не Президент… Тоді хто?
На той час у Службі склалася дуже цікава ситуація: не лише не припинилося, а й узаконилося те, що кожен начальничок чи навіть опер, який мав на зв’язку більш-менш цінного агента, працював з ним сам, не розкриваючи його імені навіть перед вищим керівництвом відомства. Голови ж Служби та інші начальники приходили і звільнялися, а опери залишалися. Вони нікому не передавали своїх конфідентів, і від них ніхто цього не вимагав. Якби колись хтось захотів перевірити достовірність даних, які надає агент, то зробити це було б неможливо. Тому інформація до голови СБУ чи й до Президента надходила така, якою хотів бачити її той чи інший начальник.
«Дурилки» писалися від імені «експертів», «спеціалістів», «аналітиків», «політтехнологів»; і ніхто не міг знати, скільки там правди, а скільки фантазії чи й умисної брехні. Але вплив на керівництво держави ті «дурилки» мали неабиякий. Це — факт. Бо опери, всупереч твердженням Президента про те, що співробітники спецслужби некомпетентні в політиці (що було, можливо, найбільшою помилкою Президента, коли він цю дурницю ляпнув на першій же зустрічі з членами колегії СБУ), в політиці розбиралися досить добре, значно краще, ніж сам Президент і його гниле оточення. Це був їхній хліб. Вони в цьому всьому жили і з цього харчувалися.
За дві години до прибуття Президента до Івано-Франківського університету в затишному одноповерховому будинку, що притулився до самого лісу на околиці цього прикарпатського міста, відбувалася розмова між двома чоловіками, яким судилося через невеличкий відтинок часу зіграти дуже важливі партії в серйозній і не менш азартній грі під назвою «Замах на Президента». Саме на них зараз покладав надії один з організаторів цієї гри, який сьогодні перебував у своєму високому кабінеті в столиці на вулиці Володимирській і від якого клан Клютова чекав конкретного й однозначного повідомлення. Домовленості ж між «серйозними» людьми, навіть скріплені просто словом, мають статус закону. Іноді ж такі домовленості скріплюються і кров’ю.
Замах
— Навколо університету все буде перекрито, поставлять рамки, пропускатимуть тільки лояльних і надійних людей з-поміж студентів і викладачів, — кремезний чоловік років сорока, одягнений в ідеально підігнаний до фігури дорогий сірий костюм, блакитну сорочку з темно-синьою краваткою, відпив з порцелянової чашечки каву й затягнувся сигаретою. — Сторонній людині туди прорватися майже неможливо. Але есбеушники, яким доручено зовнішню охорону, до виконання цих обов’язків, як завжди, поставляться, м’яко кажучи, не дуже сумлінно. Точніше — зовсім навпаки, тобто всіляко імітуватимуть активність, не вдаривши й палець об палець, навіть якщо про щось підозріле й дізнаються. Перед тим, як сюди їхати, я мав серйозну розмову з шефом: він детально роз’яснив, так би мовити, всю обстановку навколо нашої операції.
— Шефу видніше, але, здається, ти перебільшуєш нелюбов есбеушників до Президента, — другий співрозмовник, чоловік такого самого віку і схожої статури, одягнений у спортивного крою легку замшеву куртку, теж насолоджувався гарячою кавою. — Вони служаки, навчені виконувати накази, і мусять захищати владу та її лідерів. Це їхній обов’язок.
— От-от. Жодна спецслужба протягом усієї нашої історії — і СРСР, і України — не працювала на свою країну. Ці, як ти висловився, служаки виконували завдання лише задля певної особи чи групи осіб, які в той чи інший спосіб правили країною. Прикладів — море. Вони впродовж усієї історії органів безпеки тільки те й робили, що захищали владу: несамовито, завзято, потужно й віддано. Нам як колишнім працівникам органів добре відомо, що сучасний опер знає набагато більше, ніж його історичний попередник. Він, як, до речі, і ми, зовсім не з чуток обізнаний з історією ГПУ, НКВД, КДБ. Він перечитав центнери архівної макулатури, особисто тримав у руках сотні кримінальних, а то й просто політичних справ, котрі, як потім з’ясовувалося, були не чим іншим, як брутальною підробкою. Більше того, я тобі скажу зовсім незвичну річ, до якої дійшов своїм розумом: наприкінці 70-х і на початку 80-х років кадебісти були більшими дисидентами, ніж усі разом узяті сахарови й солженіцини.
— Ну, це вже ти, по-моєму, загнув, — чоловік у замшевій куртці скептично усміхнувся.
— Анітрохи. Коли немічному й маразматичному Брежнєву ще аплодували на останніх партійних з’їздах, а в школах вивчали його дебільні нетлінки, такі як «Нова земля», «Цілина», «Відродження», кадебісти, виганяючи з інститутів і університетів студентів за антибрежнєвські анекдоти, краще за всіх розуміли, що потрібні зміни в суспільстві. Андропов і його передсмертні судомні, невмілі, але відчутні кроки з наведення порядку в країні, яка падала в прірву глибокої економічної й соціальної кризи, — підтвердження того, що КДБ готовий був дуже потужно струсонути своїх вічних керманичів — партійне керівництво.
— Та вони підтирачами завжди були й ними залишилися. Ніякої їхньої самостійності влада ніколи не допустить.
ebooksa