Майже годину журналіст Олександр Михайлович Ліченко сидить у кафе «Троянда» і вже починає нервуватися. Він не пригадує, щоб полковник СБУ Зорій хоч раз запізнився на попередньо домовлену зустріч. Безперечно, щось сталося, бо Богдан Данилович — пунктуальна людина і вважає цю рису однією з найцінніших у поведінці людини.
Звичайно, Ліченко не міг знати, що в цей час його приятель Зорій проводив, можливо, найвідповідальнішу за всю свою службу в органах держбезпеки зустріч. Полковник ось уже дві години говорив із Валентиною Дмитрівною Ромниченко — заступником міністра економіки. І розмова та була надто серйозною, щоб Богдан Данилович відірвався від неї навіть для кількасекундної телефонної розмови. Він змушений відповідати на безліч непростих запитань, які сипала на нього ця розумна, цілеспрямована та складна за характером і своїми життєвими принципами жінка. І, як тепер зрозумів Зорій, жінка не дуже щаслива.
Але ця розмова рано чи пізно мала відбутися. Зараз полковник зрозумів, що вона, та розмова, мала б справді відбутися раніше. Тоді б не довелося йому виляти, хитрити, бути не до кінця щирим, а точніше — брехати. Ті розмови, що були в них раніше, стосувалися інших тем, мали інше емоційне наповнення й не чіпали особистого життя кожного з них.
Усе ж, коли Ромниченко і Зорій попрощалися, на серці в обох було легко: майже всі питання, які до того були перепоною у спілкуванні, стали зрозумілими й не такими вже, як раніше здавалося, складними.
Тому коли Зорій зайшов до зали кафе «Троянда», він мав добрий настрій — це було написано на його обличчі. Полковник підійшов до столика, за яким сидів Ліченко і вдавав, що відверто нудьгує.
— Ви, Богдане Даниловичу, радієте з того, що я злюся? — Ліченко підвівся й подав Зорієві руку. — 3 вашого вигляду можна припустити, що ви або щойно уникнули прочухана від високого начальства, або виграли мільйон справжніх грошей.
— Що значить «справжніх грошей»? — потиснувши руку журналістові, весло запитав полковник.
— Ну, не гривень же. Справжніх грошей — значить, доларів.
— Не патріот ти, Саню, не патріот. Я-то думав, що у вас, журналюг, хоч трішки ще залишилося якщо не патріотизму, то хоча б совісті.
— Про яку совість у наш час ви говорите, Богдане Даниловичу? Тим більше — журналістську. Ми заробітчани. Наша сміливість прямо пропорційна покладеним у наші кишені тугрикам, а наша совість може заснути навічно, коли вона приспана зелененькими.
— Таке кажеш — аж страшно, — Зорій присів на стільця. — Ти ж зовсім недавно ще розказував мені про патріотизм і самопожертву людей твоєї професії. Що змінилося?
— Усе змінилося. Коли вперше ми почули й дехто навіть написав про те, як наш Президент бере хабарі від обласних губернаторів відсотками бізнесу, акціями приватизованих підприємств, надрами, землею та навіть повітрям, були здивовані, приголомшені й обурені. Зараз — прибиті, глухонімі, але… ділові. Повіям теж не всім подобається їхнє ремесло, але вони знов і знову йдуть на панель, щоб заробити шматок хліба. І в яке місце в цей час вони ховають свою совість?
— Відомо, в яке, — Богдан Данилович уже не усміхався. — Не узагальнюй, є і серед вашого брата люди, в яких почуття патріотизму превалюють над хапальними інстинктами.
— Може, і є, але я їх не знаю.
— Гаразд, хоч би як закінчився наш словесний двобій, пропоную почати мирний діалог в ім’я майбутніх поколінь чесних журналістів. Я так припускаю, що кави ти напився по самі вуха, тому нас тут уже нічого затримати не може. Є інша пропозиція, що підкупає своєю новизною. їдьмо зараз до мене дивитися мультики.
— А вони зараз із вами?
— Хто?
— Не хто, а що. Мультики.
— Зі мною.
ebooksa