— Тоді є зустрічна пропозиція — ходімо до мене додому. Мої всі порозбігалися, я живу тут поруч — не треба їхати до вас за тридев’ять земель. Та й апаратура в мене, мабуть, сучасніша, ніж у вас.
— Звичайно, я ж винагород не беру.
— Так-так, вам за державу образливо.
Олександр справді мешкав недалечко. Вони за п’ятнадцять хвилин уже дивилися відеозаписи, зроблені в маєтку Миколи Яковича Назарова і експропрійовані Петром Крюком.
Після того, як промайнув останній кадр, Ліченко запитав:
— А скажіть-но, Богдане Даниловичу, що на останній касеті стерто? Там хвилин десять немає запису, хоч, як на мене, він там був.
— Те, що стерто, не стосується справи…
— А все ж? Скажіть правду, може, стерта бомба ще страшніша, ніж те, що залишилося? Ну, хоч натякніть, про що та картинка? Ви ж людина відверта й правдива.
— Там було зафіксовано, як я рукоблудничаю, — нахабно й круто відповів Зорій.
— Гаразд, не хочете говорити — не треба. Можливо, і справді там були секрети, які простим ліченкам не варто знати, — Олександр хитро усміхнувся. — А решта… Не знаю, кому цю вибухівку й запропонувати… Просто так жоден, навіть «з кулею в голові», тобто не дуже нормальний патріот не наважиться видати це в ефір. Ті ж хлопці — герої фільмів — до суду не подаватимуть. Вони самі й засудять, і виконають вирок, — Ліченко скривив рота, потягнувся. — Це хіба за гроші, — й додав: — за великі гроші.
— Гроші будуть, — твердо сказав Зорій.
— У вас? — журналіст з недовірою подивився на полковника. — Немає у вас таких грошей, щоб запустити в ефір хоч частинку з усього цього детектива.
— Сашко, будь відвертим: зробиш? Чи звертатися до когось іншого? Я тобі сказав — гроші є.
— Ні, ви ж сказали «будуть», а не «є». А це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Сподіваюся, копію із записів зняли?
— Саню!..
— Вибачте, Богдане Даниловичу, ляпнув, не подумавши.
Уже весна — авітаміноз. Голова слабо працює.
В Івано-Франківську, куди Президент приїхав для зустрічі зі студентами місцевого університету, було вжито небувалих заходів безпеки. Спецслужби ж регулярно доповідали в канцелярію глави держави, що авторитет Президента неймовірно швидко падає. Люди, навіть із тих, хто раніше рвав глотки за «спасителя нації», зневірившись у його можливості хоч що-небудь зробити для народу, бачачи наочно те, чому довго не хотіли вірити (тобто цілковиту імпотентність українського керманича), виступали відверто й відкрито про потребу зміни не лише Президента, а й усієї влади взагалі.
Деякі гарячі голови висловлювалися так агресивно, що ігнорувати поради Служби безпеки щодо посилення охорони Президента було б надто легковажно. Хоча адекватно реагувати на мнимі чи реальні загрози на ділі було нікому.
ebooksa