Соло бунтівного полковника. Вершина

Прочитавши ще раз обидва документи, Майкл Давніс несподівано для самого себе вголос вимовив слова, які аж ніяк не випливали зі змісту ні донесення «Чичеріна», ні документа Держдепартаменту:

— От накладуть-таки знову лапу на Україну росіяни!

З

— Вікторе, ти мені скажи відверто: зможемо ми це зробити самі, без хлопців із оперативно-технічного управління? — Зорій і Віктор Яруга знову гуляли біля Золотих Воріт. У тому, що за ними спостерігають і їх прослуховують навіть у службових кабінетах, не було сумніву.

— Прослушку при нинішній техніці поставимо без проблем, — Яруга сказав це спеціально твердим голосом, бачачи, що останнім часом його друг і старший колега поводиться непевно, майже не жартує, ходить похмурий і неговіркий. — А от для встановлення візуального контролю треба технарів.

— А якщо попросити когось із колишніх співробітників ОТУ? Вони ж десь прилаштувалися? Я знаю, дехто з них навіть власні правоохоронні фірми створив.

— Ну, по-перше, зараз навіть знайомим і друзям за послуги треба платити: вони ж і засновували свої структури, щоб заробляти гроші. А по-друге — немає жодних гарантій, що ми не потрапимо на тих, хто відразу продасть нас комусь іншому. Це теж свого роду бізнес. Ризикований, але бізнес.

— Знаю я цих бізнесменів. Вони є не лише серед тих, хто звільнився із служби. У нас теж є такі. Збирають компромат на якогось бізнесюка, потім викликають його, за бандитськими поняттями, на стрілку і — в лоб: або платиш кругленьку суму й ми знищуємо матеріали, або вони автоматично обертаються на кримінальну справу. Вибирай! А позаяк у нашій державі бізнес чесно вести майже неможливо, люди вимушені відкуповуватися від есбеушників, ментів, податківців, митників, санепідемстанції, і пішло-поїхало. Я взагалі дивуюся, як у таких умовах ще щось працює, крутиться, їздить, літає, печеться, вариться, будується? Не країна, а суцільний корупційно-хабарницький клубок. Ото й ми з тобою навіть заради святої державної справи мусимо шукати якихось пройдисвітів, щоб незаконно (усвідомлюєш!?) — незаконно проникнути в чужу квартиру й обладнати її оперативною технікою.

— Вам, Богдане Даниловичу, треба йти в депутати. Таке полум’яне слово! Таке полум’яне!

— Не блазнюй, Вікторе, не блазнюй. Кажи краще, що робити будемо?

— Ви поставили завдання — я його виконаю. Якщо дозволите — не буду й пояснювати, як це зроблю. На випадок чого — жодних вказівок від вас не надходило.

— «Здрастуй, жопа, Новий рік! Приходь на ялинку!» Ти що, хіба ж я коли-небудь відмовлявся від своїх вказівок? Ні, дорогенький, так не піде. За все відповідаю я і тільки я. Та на випадок чого, як ти кажеш, ніхто й не повірить, що це ти сам міг додуматися до такого.

— Спасибі, Богдане Даниловичу, за високу оцінку моїх розумових та інших, сказати б, здібностей, — удавано надувся Яруга. — Та Бог з ним, я ж добровільно погодився працювати під орудою такого геніального начальника, як ви, пане полковнику.

— Ну, ти ж і зануда! Гаразд, давай домовимося: гроші я тобі дам, а зробиш діло — всім розповіси, що це тільки твоя особиста заслуга.

Вони розсміялися і вдарили по руках.

4

Начальник департаменту фінансової безпеки та боротьби з економічними злочинами Служби безпеки України Мирон Валентинович Остапенко, високий красивий мужчина років сорока п’яти, з темним гарно вкладеним «зачесоном», майже щодня засиджувався на службі допізна. Те, що справ завжди вистачало й на вечір, в органах держбезпеки — не дивина. Але Мирон Остапенко фанатично любив свою роботу. Йому хліба не давай — дай попрацювати. Так принаймні думали його товариші на службі. Та й додому він не поспішав: у квартирі його ніхто не чекав. Генерал Остапенко вів холостяцький спосіб життя і змінити його найближчим часом не планував. Колеги Мирона Валентиновича спочатку намагалися підшукати йому пару, але то марна справа; і приятелі, і друзі генерала облишили ці спроби.

Отож ніхто не здивувався, коли і сьогодні, як і вчора, і позавчора, Остапенко залишився в своєму кабінеті після роботи ще попрацювати.

Але цього вечора генерал не братиметься до службових справ. Як майже ніколи не береться до них, залишаючись наодинці. У нього інше бачення ролі особистості в історії. Свою індивідуальну біографію Остапенко пише окремо від сторонніх очей. У цьому, щоправда, немає нічого дивного й оригінального: чимало людей — зовсім не такі, якими їх звикли бачити й оцінювати інші люди. «Подвійне дно» — любив висловлюватися зі сцени видатний український артист-сатирик Тарапунька, щоправда, зовсім з іншого приводу.

Сьогодні Мирону Валентиновичу вперше передали інформацію, на яку він чекав майже місяць. Його, власне, цікавить не зміст паперів, що лежать нині в пакеті у столі. Зараз Остапенко зробить висновки з дуже важливих і делікатних питань: чи спрацювало те, що він готував майже півроку, наскільки зможе тепер впливати він, генерал Остапенко, на ситуацію в тій сфері, заради якої задумано операцію «Булава».