Ні, Богданові Зорію людина потрібна для іншої мети. З нею, з цією людиною, полковник Богдан Зорій пов’язував зовсім не особисті й аж ніяк не службові плани…
Нарешті таку людину знайдено. Богдан ще її вивчає, але не на відстані, не спостерігаючи збоку, а в тісному контакті й на складних завданнях. Сама людина, яку Зорій втягнув у свої плани, ще не зовсім усвідомлює, що має з цього вийти. Але Богдан Данилович Зорій знає. Він став на дуже складну й відповідальну стезю. І вороття вже немає. Точку неповернення пройдено…
Як і коли кадебіст Зорій почав перетворюватися на дисидента, а за всіма мірками новітньої офіційної української політики — на державного зрадника? Звісно, це трапилося не вмить. Сумніви прокрадалися в душу поволі, тихцем. І полковник знав, коли це почалося. Але Богдан Зорій пам’ятав єдині слова, якими й керувався відтоді, як промовив їх офіційно і прилюдно. Це слова присяги на вірність українському народові, які він вимовив перед колегами у 1992 році.
Богдан Зорій твердо був певен: хоч би що він робив, він виконує клятву — берегти й боронити рідну країну, свою землю від будь-кого, хто на неї зазіхне. І полковник СБУ Зорій не ототожнював зі своєю Батьківщиною, зі своєю рідною країною оте страшне опіння, що вовтузиться й бурлить біля українських Скіпетра і Держави, а точніше — біля Булави. Цей символ влади нині в брудних, а можливо, у закривавлених руках. Тому те, що він задумав і що він робить, — свята справа. І Бог на його боці.
Так міркував Богдан, ці слова він промовляв у думках, як молитву, як заклинання. Промовляв завжди, щойно совість «державної людини», військового служаки починала підбиратися зі своїм моралізаторством до совісті українського патріота і сина землі української.
Богдан Зорій мав стільки негативної інформації про нинішню владу, що кидав совісті служаки в обличчя убивчі факти злочинної діяльності владної верхівки. І совість кадебіста затикалася, глохла, забивалася кудись у куток Богданового «я», боячись певний час навіть натякнути на службовий обов’язок, на офіцерську честь.
Апарат оперативного зв’язку в кабінеті Яруги не вгавав. Хтось уже з годину методично, за кожні дві-п’ять хвилин надзвонював, але Віктор не брав слухавки принципово. Немає його, не-ма-є! Роботи повно. Хоча писанину роботою назвати важко, але ж від неї нікуди не дітися. Оформити письмові агентурні повідомлення, розробити завдання агентам, що виїздять за кордон, або тим, хто працює за серйозними оперативними справами. Звіти, плани, аналітичні довідки, характеристики агентів, купа запитів з вивчення кандидатів на вербування, об’єктів оперативних і кримінальних справ. Писати, писати, усе писати…
Оперативний працівник удень бігає містом, а вночі пише. Якщо ночі не вистачає — пише вдень. Ось тоді його не чіпай.
Ітелефонувати йому марно.
Але хоч Яруга слухавки й не брав, працювати однаково вже не міг. Його тіпало від цих методичних дзвінків.
— Алло! — не витримав нарешті Яруга.
— Ви там на фронті всі, чи що? — голос полковника російської ФСБ Середи видавав його роздратованість. — Коли вже у вас там закінчаться революції?
— Здрастуйте, Теодоре Йосиповичу. А коли це «політичний сиск» не мав роботи? Навкруги вороги, шпигуни, терористи, диверсанти. А ви, товаришу полковнику, хочете запропонувати допомогу?
— Ти вгадав. Я зараз дещо скажу, а ти вже сам визначайся, чому вірити, а що я кажу так, для проформи.
— А просто саму правду сказати не можна?
— Та ні, треба ж виконувати вказівки начальства, так би мовити, зважати на інтереси своєї держави.
— Ну, гаразд, давайте. Тільки ж і я зважатиму на інтереси держави. Своєї.
— Мене посилають до вас, тобто в Україну, у відрядження. Так би мовити, надати допомогу в розшуку Пацька. А також вивчити обстановку на місці з метою вдосконалення взаємодії в роботі наших спецслужб. Засік?
ebooksa