Я вам казала, що ваш син — один із багатьох, кого мені вдалося витягти з наркотичної ями. Декого врятувати не вдалося й мені. На щастя, таких одиниці. Але як небагато можуть зробити оці руки порівняно з тим, скільки нещасних потребують справжньої допомоги! Кажу — справжньої. На жаль, мій метод ефективний доти, доки він не стане масовим. Щойно хтось, окрім мене, дізнається, як я це роблю, втратиться будь-який сенс лікування. Бо вся суть моєї методи — у психології очікування. Так зване кодування — це лише страх вжити наркотик, бо після того настає біль. Такий нестерпний біль, що перемагає в мозку хворого бажання кейфу. Тобто в наркомана, який ним стає на все життя, навіть коли вважається вилікуваним, весь час борються два начала: бажання кейфу, яке ніколи не зникне, ні-ко-ли, і страх відчути нелюдський, нестерпний біль, від якого можна вмерти. Я закладаю надовго перевагу думки про те, що (вибачте за тавтологію) болить болючіше, ніж «болить» бажання кейфу. І доки це відчуття страху перемагатиме — доти людина вважатиметься здоровою.
Є, звичайно, інші методики, які використовують за кордоном. Вони теж більш-менш ефективні, коли діють у комплексі медико-соціальних заходів. У нас вони не застосовуються. Можна кивати на те, що в нашої держави нема грошей на впровадження цих методик. Але я стверджую, що в Україні діють злочинні угруповання, до яких входять і керівники Міністерства охорони здоров’я, не зацікавлені в тому, щоб наші діти виліковувалися. їм вигідно, щоб хворих на наркоманію було багато. І що більше, то ліпше для них. Бо за цим стоять великі прибутки, шалені гроші. Чиновники і політики хапаються за голови лише тоді, коли в розставлені ними тенета потрапляють їхні ж діти. Тоді вони кричать «караул» і біжать до мене. У таких випадках я жорстока. Такою ви мене ще не знаєте. Я посилаю їх подалі, прирікаючи їхніх чад на повільну мученицьку смерть. Смерть від надлишку кейфу.
Зрубова замовкла. Ні пари з уст і Шершун. Нарешті Катерина Олексіївна промовила слово, яке в генерала саме й було вже на язиці.
— Страшно?
— Страшно, Катерино Олексіївно, страшно.
— А ті клініки, що начебто лікують наркоманів? Розвелося їх, як грязі. А яке з цього пуття? Батьки віддають останню копійку, а ті горе-лікарі просто замість одних наркотиків колють нещасним інші. Наркоманам майже той самий кейф, тільки тепер легально і за батьківські гроші. Не треба красти, брехати. У призначений час ідеш у пункт, тобі колють чи дають піґулку, наприклад, метадону — і ти вільний. А реклами!
«У центрі реабілітації вас зустрінуть кваліфіковані лікарі, які й покажуть, і врятують». Ага, багато врятували.
— То що ж робити? — запитав Шершун. — Який вихід?
— Для початку треба посадити всіх тих, які продають в аптеках і з-під поли наркоту. Це — крім справжньої боротьби з незаконним наркообігом. Міліція ж не лише імпотентна в цій боротьбі, а часто-густо ще й «кришує» розповсюджувачів зілля, і сама обертається на злочинців. Не виняток, що й ваші колеги потроху підробляють у такий спосіб.
…Вони говорили довго-довго. Генерал-лейтенант СБУ Володимир Дмитрович Шершун і лікар Катерина Олексіївна Зрубова. І те, про що Зрубова лише здогадується, Шершун знає напевне. Орган державної безпеки України став одним із ланцюжків у злочинних схемах наркоділків. Хто й коли розірве ці ланцюжки — не знає ні генерал Шершун, ні лікар Зрубова. Але в обох є надія. І вони не лише сподіваються. Вони щось роблять. Кожний на своєму місці.
Кандидат
Навколо цієї людини Богдан Данилович ходив довго, вивчаючи найдрібніші нюанси й деталі біографії, починаючи з того, як прадід поселився на хуторі біля однієї з найкрасивіших річок України. Способів, методів і можливостей вивчення людини в органів держбезпеки безліч. їх достатньо, щоб просвітити життя цілої сім’ї у трьох-чотирьох поколіннях: хто був ким, що робив, що говорив, кого любив і кого ненавидів. Ось тільки зазирнути в душу людську ще жодному кадебістові не вдавалося.
Утім, Богдан Зорій людей знав добре. І не лише досвід — життєвий, професійний — слугував йому в тому, що він майже безпомилково, з першої зустрічі міг сказати про людину: лайно! Якщо то справді було так. Чи ж помилявся Зорій хоча б іноді? Так, помилявся. Але то були похибки не фатальні. Міг хтось із
нових людей, котрі набивалися в друзі до Богдана, попервах замилити йому очі — до першої ж перевірки на вошивість. А перевіряти Зорій любив. І вмів…
Богдан Данилович Зорій шукав людину. Не політика, не державного діяча, не розумного економіста, не успішного бізнесмена. Він прагнув знайти особистість, яка увібрала б у себе всі ці риси й водночас залишалася б людяною, доброю, щирою та чесною.
Зорій чудово усвідомлював утопізм своєї мети, але відчайдушно й наполегливо шукав. Кілька кандидатур, які спочатку було заявили про себе як люди слова і діла, не витримали випробувань, «попливли» після перших же пропозицій не найчистішого морального ґатунку.
Навіщо Богданові Зорію, полковнику Служби безпеки України, потрібна така людина? Щоб завербувати й поставити чергову галочку в річному плані придбання конфіденційних добровільних помічників? Яких раніше офіційно називали сексотами, тобто скорочено від слів «секретный сотрудник»?
ebooksa