Вороги розташувалися не більше, ніж за півмилі від нас на відкритому схилі пагорба, з усіх боків загородившись пікетами.
За словами двох захоплених нашими полонених, примушених під загрозою смерті говорити правду, вони збиралися напасти на нас удосвіта, оскільки вночі боялися засідки.
У нас постало питання, чи не атакувати нам самим їхній табір уночі, але після обговорення цей план облишили, оскільки вороги значно перевищували нас кількістю і, завдяки добре вибраній ними позиції, неможливо було не помітно для їхніх аванпостів, підійти до них. У глибині душі я сподівався, що, всупереч словам полонених, вони спробують напасти на нас до світанку і в темряві потраплять до наших ям і ровів, які можуть винищити їх чимало.
Напередодні кмітливий Ханс указував мені, як вигідно міг обернутися для нас такий випадок.
Я погодився з ним. За годину до настання ранку до мене зайшов старий Харут і повідомив мені, що всі наші люди піднялися і стоять на місцях, вживаючи останніх заходів до захисту укріплень і стін першого двору храму, якщо нам доведеться туди відступити.
Тільки-но він це сказав, зненацька крізь передсвітанкову звичну тишу до наших вух долинув звук, поза сумнівом, рушничного пострілу.
Постріл пролунав приблизно за півмилі від нас, і за ним почувся шум великого табору, несподівано сполоханого вночі.
— Хто міг зробити це, — запитав я, — адже у чорних кенда немає рушниць?
Харут висловив припущення, що, мабуть, хтось із наших стрільців покинув свій пост.
Поки ми висловлювали різні припущення, прибігли наші лазутчики зі звісткою, що чорні кенда, які, очевидно, вирішили, що на них нападають, вийшли з табору і наближаються.
Ми обійшли наші передові лінії і взялися за зброю. Хвилин за п’ять, стоячи на своєму місці за стіною і прислухаючись до шуму, що наближався, я побачив крізь густий морок (місяць уже зайшов), як щось біжить у напрямку до мене, схоже на людину, котра пригинається до землі. Я вже підняв рушницю, але, подумавши, що це може бути просто гієна, передумав стріляти, оскільки побоювався викликати цим марну стрілянину свого загону.
Наступної миті через стіну, за якою я стояв, почувся добре знайомий мені голос:
— Не треба стріляти, баасе, це я.
— Що ти робив, Хансе? — запитав я, коли він переліз через стіну.
— Я відвідував чорних кенда, баасе, — захекавшись, відповів Ханс, — пробравшись через їхні безглузді аванпости, які так само сліпі вночі, як кажани вдень, я сподівався відшукати Джану і всадити йому кулю в ногу або хобот. Але я не знайшов його. Один з їхніх начальників стояв біля багаття, як зручна мішень для пострілу. Моя куля дістала його, баасе, бо він повалився у вогонь, розкидаючи на всі боки іскри. Потім я кинувся навтьоки і, як бачить баасе, щасливо добіг сюди.
— Навіщо ти робиш дурниці? — сказав я. — Це ж могло тобі коштувати життя!
— Я помру не раніше, ніж мені це призначено, баасе, — відповів він, заряджаючи свою маленьку рушницю, — і це не дурниці, а розумний учинок, баасе. Тому що чорні кенда, вважаючи, що ми на них напали, самі поспішили атакувати нас у темряві. Ось вони вже йдуть.
Це підтверджувалося наближенням шуму.
Сурмили роги, чулися вигуки вождів, і вся гора стрясалася від тупоту тисяч людських і кінських ніг.
Завивання і крики: “Джана! Джана!” луною відбивалися в скелях і лісах. З нашого боку панувало мовчання.
ebooksa