Сокіл і Ластівка

— Хочеш, щоб Сільвер озброївся? — усміхнувся Фандорін, беручи дурненького на руки.

Тут йому здалося, що птах кивнув. Двічі.

Ніколас засміявся.

— Ні, приятелю, це не для мене.

Коли він з брязкотом зачинив шафу і кілька разів провернув ручку, папуга скрушно вигукнув.

Момент істини

Шукачі скарбів вирушили в дорогу на світанку. Першу час тину дороги — через джунглі, повз болото, до гірських вершин — подолали швидко, хвилин за десять. Рухалися на двох старовинних, або, як тепер кажуть, вінтажних джипах, на яких цілком міг ганяти на сафарі Хемінгвей. Першим керму вав Фреддо, посадивши до себе міс Борсхед і компаньйонів. У другому похмурий тінейджер віз обладнання.

В очікуванні пригод усі вдягнулися як для походу, однак кожен на свій смак. Сінтія пов"язала хустку і стала схожою на радянську бабцю; Ніка був у джинсах і кросівках; Делоні — у костюмі кольору хакі і корковому шоломі, з кобурою на поясі; нотаріус змінив піджак на легку куртку, але залишився при краватці. Є тип чоловіків (депутати, адвокати, банкіри), які без цього дурнуватого атрибута почуваються немов без трусів.

Балакучий Фреддо змальовував місцеві визначні пам’ятки, однак його ніхто не слухав. Тітка войовничо постукувала сухим кулачком по дверцятах. Фандорін подумки повторював лічилку, від якої залежав успіх справи. Інші двоє заглибили ся у свої записи — певно, поновлювали у пам’яті маршрут.

Зблизька стало помітно, що бура стіна скель уся порізана щілинами. Біля однієї з них, яка, на думку Нікі, нічим не від різнилася від інших, машини зупинилися.

— Тут, чи як? — запитав Фреддо. — Я не помилився? П’ять років минуло.

— Тут-тут. Розвантажуємося.

Зняли з даху марсохід, всадовили в нього тітку, яка, варто віддати їй належне, за п’ять хвилин опанувала керування і першою в’їхала в тісний каньйон. Хитромудра таратайка, нахиляючись і підстрибуючи, покотилася камінням. Позаду йшов Делоні з записником у руці — за першу частину шляху відповідав він.

— Цю ущелину пропускаємо. Сюди нам теж не треба. А ось тут повертаємо праворуч, — говорив він, і міс Борсхед, наче танк, за яким рушає піхота, відважно прямувала у вказаному напрямку.

Батько з сином ішли останніми, навантажені важким обладнанням. Партнери крокували без речей, тільки на плечі у магістра сидів Капітан Флінт. На нього ніхто не звертав уваги, звикли. Одного разу папуга злетів, зробив коло над скелями і повернувся на місце.

— Ти мій талісман, — сказав йому Ніка російською. — Ти повинен принести мені талан.

Птах у відповідь прошелестів:

— Спспспспс.

Біля вузького каменя, який стирчав вертикально і повністю поріс сірим мохом, Делоні зупинився.

— Мій пращур знав дорогу до цього валуна, який він чомусь називає Бовваном. Давайте, Мінні. Ваш бенефіс.