Він вискочив на ганок, перечепився, полетів зі сходів. Піднявся, побіг по піску.
Візок проїхав по пандусу, почав набирати швидкість. Видовище було страхітливе, але по-своєму красиве. Гладкий чоловік, задихаючись, біг до берега; за ним невідступна, наче Доля, їхала стара леді, розмахуючи спінінгом; і все це — на фоні запаморочливої лагуни, обрамленої скелями.
— Ти не допливеш до Мартишки! — кричала міс Борсхед. — Я згодую тебе акулам!
Хтось присвиснув біля самісінького вуха Миколи Олександровича. Це був Капітан Флінт. Він сів на плече магістру і похитав своєю чорно-червоною головою, наче вражений дивною поведінкою безкрилих двоногих істот.
У відкритому морі птах не злазив з Нікиного плеча. Він постійно відчував на собі пильний, ніби спантеличений погляд папуги. «П"ята колона» вийшла в море набагато пізніше за «По кому подзвін», вже глибокої ночі, години за дві до світанку. Джордано довелося готувати «Колону» не до такого близького плавання: заливати дизель, налаштовувати навігаційні пристрої і так далі. Суденце було легке, швидкохідне, йшло і на моторній тязі, і під повними вітрилами, на щастя, допомагав попутний вітер, але юний шкіпер не розраховував дістатися до Бриджтауна раніше полудня.
Уже вийшовши в море, Микола Олександрович знову зателефонував дружині. Після тривалих і запеклих торгів тітка Сінтія викупила для племінника у Фреддо супутниковий телефон. Бо, сказала вона, буде непокоїтися, як там її хлопчик сам серед бурхливих хвиль. Хвилі були зовсім не бурхливими, та й «хлопчик» плив ними не сам, але телефону магістр зрадів.
Алтин не спала в своєму готельному номері. Вона потребувала моральної підтримки. Ніколас пообіцяв, що буде телефонувати їй упродовж ночі з інтервалами в годину. Про те, що головне завдання виконане і зі спадком все владнається, він розповів ще ввечері, коли провів тітку. Міс Борсхед махала племіннику хусткою з палуби, згорблений Фреддо стояв за штурвалом, мсьє Міньйон понуро дивився на острів розбитих сподівань, побитий Делоні ховався в трюмі. Останні відблиски заходу забарвили лагуну в колір розбавленої крові.
Розмова з дружиною закінчилася сваркою. «Мало чого вона може наобіцяти, — кисло сказала Алтин. — Це по-перше. А по-друге, бабця вона жилава, ще на наш похорон на інвалідному візку приїде». Ніка розсердився, обізвав дружину безсовісною єхидою і вимкнув зв’язок.
Потім, як годиться, знайшов подрузі життя виправдання: розладнані нерви, турбота про дітей, типово російська нестриманість у мові — на словах ми завжди зліші, ніж насправді. Зателефонував знову, з найкращими намірами. Хотів відволікти кохану від депресивних думок. Почав розповідати про корсарський скарб. І Алтин спочатку слухала дуже добре, тільки ахала і зойкала. Але хвилин за п’ять влізла із запитанням: «Знайшли? Ти мені відразу скажи: знайшли ви скарб чи ні?!» Він відповів: «Ні. Скарбу в сховку не було, але…» Він хотів сказати, що однак було багато фантастично цікавих пригод. Не встиг. «Господи, у тебе завжди самі обломи!» — вигукнула дружина і тепер вже сама гепнула слухавкою.
До самісінького відплиття Ніка на неї ображався. Добряче вивчивши свою Алтин, він знав, що вона не спить, переймається, але першою ніколи не зателефонує, хоч і записала номер. Гаразд, чоловік має бути великодушнім. Він сам зв’язався з готелем. Оператор відповів, що місіс Фандорін просила не з"єднувати.
Тоді Микола Олександрович швиргонув ні в чому не винний телефон на палубу, сів на кормі, звісивши ноги за борт, і став чекати світанку.
У голові бродили похмурі думки.
Із заробітком халепа. У дружини депресія. Діти проблемні. У країні криза. У світі теж. Сподіватися і розраховувати нема на що. Прожив на світі майже півстоліття, а фаху, що здатний прогодувати родину, так і не набув. Скільки років грався в інфантильні ігри, сидячи на шиї у дружини. І що тепер? Веселенька життєва перспектива: чекати стерв’ятником, поки тітка Сінтія помре і відпише спадщину. Гидко!
Так мордував себе гризотами і докорами Микола Олександрович, дивлячись на чорну воду і білий слід від гвинта.
На плечі осудливо кректав папуга, ззаду долинало патякання Джордана. Покинувши острів, хлопець наче скинув із себе злі чари. Він більше не супив брови, не кривив рота, не огризався. Наспівував, пританцьовував — загалом, радів життю, не переймаючись, слухає його пасажир чи ні. Джо розповідав, що тепер у нього все піде по-новому. Тому що в інших хлопців життя як життя, а у нього? По шість місяців на рік сиди на цьому сучому Сент-Морісі. Ані дискотек, ані дівчат, ні фіга. Навіть якщо в сезон дощів заведеш гарну подружку, чекатиме вона півроку, поки ти зі своїм пришелепуватим татком дурня клеїте: тисячний раз лізеш у ті самі підземні дірки?
Туга полишила магістра на світанку. На хвилях затрепетало і ніжне світло, і відразу прояснилося, що в житті важливо, а що — нісенітниця.
Важливо ось це: просторінь, океан, небо, що прокидається, сяйво, що розливається і зелений острівець праворуч по І курсу. У світі, де існують пейзажі подібної довершеності, варто жити і все обов"язково якось налагодиться.
— Що це за острів? — запитав Ніколас.
— Нью-Тіфельс. Назва така. Не знаю, звідки взялася.
— Теж безлюдний?
ebooksa