Покарання

— Що саме? — не відразу зрозумів я.

Проте, я подивився уважно на в круги.

Ноутбук знову притягував мою увагу, наче був оточений магічною силою темної сторони. І ця сила мене гіпнотизувала. Навколо нас почав виникати синій туман, що наближався з усіх боків, проходячи крізь стіни із легкістю та невимушеністю, як камінь проходить крізь воду та падає на дно річки. Цей таємничий туман викликав певний шум, нагадуючи гудіння мотору. Він все щільніше огортав нас і насувався, поступово поглинаючи нас, проходячи крізь нас… Синя речовина почала заповнювати нас із середини. Я заплющив очі, бо вирішив, що зараз вона нас поглине і знищить. Руки в мене тремтіли і я відчував навколо них вібрацію речовини, яка розповсюджувалося по усьому периметру. Ця субстанція тремтіла та рухалася в унісон, синхронно з нашими тілами.

Це видовище настільки заворожувало мою свідомість, що я геть про все став забувати.

— Остапе, дивися!

Неймовірно! Яскраве синє сяйво виникло несподівано, ріжучи очі і випромінюючи сильний холод. Але водночас воно було теплим, вологим та сухим, мертвим і живим, жахливим та прекрасним, наче дві іпостасі добро і зло поєднувалися з ним. Проте, в наступну мить, вся ілюзія зникла і залишився страх, що наганяла синя речовина.

Екран ноутбука почав мерехтіти, блимати різноманітними відтінками та кольорами, які лише можуть існувати у світі. Потім це дивне явище припинилося і екран потух, а синя субстанція почала нас підштовхувати вверх, діяла із середини: проникала у свідомість та намагалася знищити усі спогади життя. Тікати не було сенсу, адже ми самі добровільно сюди прийшли. Я подивився на Долину та помітив її перелякане, бліде обличчя, яке випромінювало безпорадність та страх. Та водночас по очах можна було прочитати упертість довести справу до кінця. І це мені також додало впевненості у собі.

Раптом екран ноутбука знову засвітився яскравим білим кольором і ніби завис, не створюючи жодного звуку. А потім сталося ще одне дивовижне, фантастичне явище: на екрані виникли букви, що почали складатися у слово:

Привіт

— Ти бачила це? — схвильовано, збуджено спитав я не своїм, чужим голосом, що сильно тремтів та охрип, як під час простуди. — Долина… ти… ти бачила це? БАЧИЛА?

— Так…

Вона вражено дивилася на екран, не вірячи власним очам. Та я й сам не збирався у це вірити. Ймовірно, це колективний безсвідомий сон або черговий глюк від вживання наркотиків. Проте, сам факт був настільки реальним, що не можливо було не повірити у це. Курсив після слова блимав, ніби чекав, що ми напишемо щось у відповідь. Але ж це не можливо…

Я переборов власний страх цікавістю і натиснув кілька клавіш ноутбука.

Привіт! Ти хто?

Натиснув «Enter» і став чекати.

Психотроп-Маг.

Господи, та це ж він! Ми спілкуємося із духом потойбічного світу. Мене заціпило і я мовчки дивився на екран.

— Остапе, зупинися! Ти граєш з вогнем! — попередила Долина, та її слова на мене жодним чином не впливали. — Цей дух лютий і може в мить знищити нас! Треба тікати звідси!

— Куди тікати? Ми прийшли за відповідями. Назад шляху немає.

Долина кивнула, але щось гнітило її. Усе, що тут відбувалося мене також лякало до найглибших куточків підсвідомості. Але реальність деяких речей була незаперечною і доводилося йти до кінця. Якщо ми почали спілкуватися з духом, прийшли до його помешкання, то повинні поводитися відповідно, як гості. Інакше, ми не виберемося із села Глибоководне ніколи.