Сяйво

35. Вестибюль

Денні розповів батькам усе, крім того, що трапилося, коли сніг закупорив отвір цементного кільця. Він не зміг змусити себе повторити це й не знаходив правильних слів, щоб виразити почуття апатії й жаху, яке повільно охопило його, коли там, у холодній пітьмі, він почув потріскування мертвого осикового листя. Але Денні розповів про м’яке ухання сніжних брил, що обвалювалися. Про лева, який, втягнувши голову в плечі, що вибирався з-під снігу, розсікаючи його, як воду, щоб погнатися за хлопчиком. Навіть розповів, як кролик, коли все добігало кінця, повернув голову,

щоб подивитися на це.

14 “Сяйво”

Усі троє влаштувалися у вестибюлі. Джек розпалив камін так, що той аж гудів. Денні загорнули в ковдри на тому маленькому диванчику, де колись — мільйон років тому — сиділи, пересміюючись, як дівчиська, три черниці, очікуючи, щоб черга біля стійки адміністратора розсмокталася. Хлопчик попивав із кухля гарячий суп з локшиною. Венді сиділа поруч і гладила його по голові. Джек влаштувався на підлозі, й, у міру того як Денні розповідав, його обличчя ставало усе більше застиглим і нерухомим. Він двічі діставав із задньої кишені хусточку, щоб обтерти спраглі губи.

— Тоді вони погналися за мною, — закінчив хлопчик. Джек піднявся й став біля вікна, спиною до них. Денні глянув на маму.

— І гналися аж до ґанку. — Він щосили намагався говорити спокійно — адже, якщо він збереже спокій, йому повірять. Містерові Стенджеру залишитися спокійним не вдалося. Він розплакався й не зумів зупинитися, і ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ приїхали забрати його — якщо ти плачеш і не можеш зупинитися, отже, у тебе НЕ ВСІ ДОМА, а коли ж ти повернешся? ХТОЗНА. Куртка, штани й обліплені снігом снігоступи Денні валялися біля дверей на килимку

(Не заплачу,, не дозволю собі плакати)

Він подумав, що це йому під силу, але дріж угамувати не міг. Дивлячись на вогонь, хлопчик чекав, що тато що-небудь скаже. У темній кам'яній печерці танцювали високі жовті язики полум’я. Із тріском вибухнула соснова шишка, у димохід стовпом полетіли іскри.

— Денні, ходи-но сюди.

Джек обернувся. Обличчя й далі було мертвотним, стисненим. Денні не хотілося дивитися в це обличчя.

— Джеку...

— Я просто хочу, щоб хлопчик на хвилинку підійшов до мене.

Денні сповз із дивана й підійшов до тата.

— Молодець. Ану, що ти бачиш?

Денні ще не дійшов до вікна, але вже знав, що побачить. Звичайна зона їхніх прогулянок, позначена плутапиною слідів чобіт, санок, снігоступів. А за нею вниз по схилу, до кущів живоплоту й дитячого майданчика, спускалося сніжне поле, що вкривало всю територію «Оверлука». Рівну білизну порушували всього два ланцюжки слідів: один вів просто від ґанку до дитячого майданчика, інший — назад, довгий і звивистий.

— Лише мої сліди, тату. Але...

— Як щодо живоплоту, Денні?

Губи хлопчика затремтіли. Він готовий був розплакатися. А, якщо він не зуміє перестати?

(Не заплачу, не заплачу, ні. НІ)

— Усе засипало снігом, — прошептав він. — Але, тату...