Сяйво

— Доко, я тут, — сказав Джек. — Залазь-но до нас. Мама теж прокинулася.

Зашелестіли простирадла — це Денні влігся між ними.

— Це ліфт, — прошептав він.

— Правильно, — підтвердив Джек. — Усього лише ліфт.

— Тобто як це всього лише? — зажадала відповіді Венді. У голосі почулася льодова нотка істерії. — Середина ночі. Хто ж у ньому катається?

Гууууууу. Клінк-кланк. Тепер — над головою. Деренчать, зачиняючись, дверцята, відчиняються й зачиняються двері на поверхи. Потім знову гул мотора й тросів.

Денні тихенько заскиглив.

Джек спустив ноги з ліжка на підлогу.

— Може, коротке замикання? Я перевірю.

— Не смій виходити з кімнати!

— Не дурій, — сказав він, натягаючи халат. — Це моя робота.

Венді одразу вискочила з ліжка слідом за ним. За собою вона поволокла Денні.

— Ми теж підемо.

— Венді...

— Що таке? — тужно запитав Денні. — Що сталося, тату?

Той замість відповіді пішов геть із сердитим, застиглим обличчям. Біля дверей він підв’язав халат поясом, відчинив їх й вийшов у неосвітлений коридор.

Венді на мить завагалася, так що першим з місця рушив Денні. Вона швидко наздогнала його, і в коридор вони вийшли разом.

Джек не ввімкнув світло. Вона пошукала вимикач, що запалював чотири лампи під стелею коридорчика, що вів до основного коридору. Джек, що обігнав їх, уже звертав за ріг. Вимикач цього разу знайшов Денні. Він підняв нагору всі три важільці. Коридор, що вів до сходів і шахти ліфта, освітився.

Джек стояв на майданчику з лавочками й плювальницями — нерухомо стояв перед закритими дверима ліфта. Він здався Венді якоюсь абсурдною версією сучасного Гамле-та — вицвілий картатий халат, коричневі стоптані тапочки зі шкіри. Нерішуча фігура, яку так загіпнотизувала трагедія, що насувається, що відвести її або як-небудь змінити стан справ цій людині не під силу.

(перестань, що це, Господи, за божевільні думки)