Сяйво

Венді підійшла й поклала долоню Джекові на руку.

— Добре, проїхали. А коли рятувальник приїде перевірити, як ми тут, скажемо йому, що всі хочемо спуститися вниз. Гаразд?

— Гаразд, — сказав Джек і в цей момент (принаймні) мав на увазі саме це. Так само щиро він думав, дивлячись зранку після пиятики в дзеркало на своє бліде змучене обличчя: «Покину. Зав’яжу раз і назавжди». Але ранок змінювався нч день, а вдень Джек почував себе трохи краще. А тоді приходив вечір. Як сказав хтось із великих мислителів двадцятого століття, вечір — час гріхопадінь.

Він виявив, що хоче, щоб Венді запитала його щодо живоплоту, щоб запитала, що мав на увазі Денні, коли казав: «Ти знаєш, тому що бачив...» Якби вона спитала, Джек усе б їй розповів. Усе. Про кущі, про жінку в тому номері. Навіть про пожежний шланг, що начебто дивився не в той бік. Але де варто було зупинитися в зізнанні? Чи можна сказати їй, що викинув магнето? І що якби він не зробив цього, всі вони могли б уже зараз бути в Сайдвіндері?

А вона сказала ось що:

— Хочеш чаю?

— Так. Чашка чаю була б дуже доречною.

Венді рушила до дверей, трохи загаявшись на порозі, щоб розтерти під светром передпліччя.

— Я винна не менше, ніж ти, — сказала вона. — Бо що ж ми робили, поки хлопчик переживав цей... сон, чи що це було?

— Перестань, — відповів Джек. — Усе минулося.

— Ні, — відповіла Венді і якось дивно, неспокійно посміхнулася. — Не минулось.

І вийшла заварювати чай, залишивши Джека сторожити сина.

36. Ліфт

Отямившись від неглибокого, неспокійного сну, у якому за ним по безконечному засніженому полю гналися величезні силуети незрозумілих обрисів, Джек спершу вирішив, що сон триває: у пітьмі чулися невиразні механічні шуми — брязкіт, клацання, гудіння, деренчання, тріск і шерех.

Потім поруч із ним у ліжку піднялася Венді, і він зрозумів, що це не сон.

— Що це? — Холодні, як з мармуру, пальці дружини охопили його зап’ястя. Джек притамував жагуче бажання струсити їх — звідки, чорт забирай, йому знати, що це таке? Годинник зі світним циферблатом повідомив з нічного столика: без п’яти дванадцята.

Знову щось загуділо. Голосний, рівномірний гул, що зовсім непомітно змінював тон. Він припинився, почулося клацання. Деренчливе «бум!». Глухий удар. Гудіння відновилося.

Ліфт.

Денні сів у ліжку.

— Тату? Тату? — голос був сонним і переляканим.