Сяйво

— Я ж сказав, що приструню його! — вигукнув Джек, зненацька впадаючи в лють.

Щойно закінчилася «Такседо джанкшн», а нова мелодія ще не починалася. Лемент потрапив точнісінько в паузу, й розмови за спиною Джека раптово припинилися. Його раптом кинуло в жар. Він упевнився, що всі до єдиного не зводять із нього очей. Вони покінчили з Роджером і тепер візьмуться за нього. Перевернись. Служи. Умри. Якщо будеш грати з нами, ми теж пограємо з тобою. Відповідальна посада. Вони хочуть, щоб він приніс у жертву свого сина.

(а тепер він усюди тягається за Геррі й виляє хвостиком...)

(перевернись, умри, віддай сина на заклання)

— Будь ласка, сюди, сер, — сказав Ґрейді. — Тут дещо, що може вас зацікавити.

Розмова потекла знову, вона робилася то голоснішою, то тихішою, у неї був свій ритм, він то вплітався в музику, то вибивався з неї. Грали свінґову варіацію «Тікет ту райд» Леннона й Маккартні.

(чував я й краще — у супермаркеті, з гучномовця)

Джек по-ідіотськи хихикнув. Опустивши погляд до лівої руки, він побачив, що там ще один напівпорожній келих.

І спорожнив його одним великим ковтком.

Тепер він стояв перед полицею каміна, ноги зігрівав розпалений у каміні тріскучий вогонь.

(вогонь?., у серпні?., так... і ні... час став єдиним)

Між двома слониками зі слонової кістки стояв годинник під скляним ковпаком. Стрілки показували без хвилини північ. Він затуманеними очима вп’явся на них. То що, Ґрейді хотів показати йому оце? Він повернувся, щоб запитати, але Ґрейді вже не було.

Наполовину відігравши «Тікет ту райд», музиканти завершили мелодію міддю фанфар.

— Наспів час! — оголосив Горас Дервент. — Північ! Маски геть! Маски геть!

Він знову спробував обернутися, щоб побачити, які відомі обличчя виявляться під Глянцем і барвами масок, але заціпенів, не в змозі відвести очей від годинника, — його стрілки зійшлися, показуючи вертикально вгору. Гості продовжували скандувати:

— Маски геть!

Годинник почав делікатно вибивати північ. Уздовж сталевої рейки під циферблатом назустріч одна одній поїхали дві фігурки — одна праворуч, друга ліворуч. Джек дивився, забувши, що знімаються маски. Годинник задзижчав. Зубці повернулися, зчепилися; тепло поблискувала латунь. Балансир справно гойдався.

Одна з фігурок зображувала чоловіка, що став навшпиньки, у руках у нього було затиснуте щось на кшталт малюсінької ключки для гольфу. Друга — маленького хлопчика, одягненого в паперовий ковпачок школяра-ледаря. Лялечки. Блискучі фігурки були виконані фантастично точно. Попереду на тулії паперової шапочки малюка Джек прочитав напис: ДУРЕНЬ.

Фігурки сковзнули на протилежні кінці сталевої па-лички-осі. Звідкись неспинно лунали дзвенячі ноти вальсу Штрауса. У голові Джека в такт мелодії закрутилися слова примарної рекламної пісеньки: «корм для собак... гав-гав-гав... корм для собак...»

У годиннику татусь опустив на голову хлопчика сталевий молоточок. Син похитнувся. Молоточок піднімався й опускався, піднімався й опускався. Зведені вгору для захисту руки хлопчика затремтіли. Малий, скорчившись, упав горілиць. А молоточок усе піднімався й опускався під легку, дзвенячу музику Штрауса; здавалося, Джек бачив обличчя чоловіка — розпухлі вузли м'язів, зосередженість, затис-нутість; бачив, як рот іграшкового татуся відкривається й закривається, він обсипає лайкою непритомну, спотворену фігурку сина.