З "Сяйво"
— Сер, ваш абонент і далі не...
— Алло? — захеканий голос Ела.
— Прошу, — суворо сказала оператор.
— Еле, це Джек Торренс.
— Джекі! — Непідробна радість. — Як справи?
— Непогано. Я дзвоню просто сказати спасибі. Мене взяли на цю роботу, краще й бути не може. Якщо, відрізаний снігом від світу на всю зиму, я не зумію закінчити п’єсу, отже, я не закінчу її ніколи.
— Закінчиш.
— Як ти?
— Тверезий, — відповів Ел. — А ти?
— Як скло.
— Дуже тягне?
— Кожнісінький день.
Ел розсміявся.
— Знайоме відчуття. Не розумію, як ти не взявся за старе після цього Гетфілда, Джеку. Це було понад моє розуміння.
— Що поробиш, сам собі нашкодив.
— А, чорт. До весни я зберу Раду. Еффінджер уже каже, що, може, вони занадто поквапилися. А якщо з п’єси що-небудь вийде...
— Так. Чуєш, Еле, у мене там у машині малий. Схоже, він захвилювався.
— Звичайно. Зрозумів. Гарної зими, Джеку. Радий був допомогти.
— Ще раз спасибі, Елу. — Він повісив трубку, заплющив очі, стоячи в задушливій кабіні, і знову побачив, як машина збиває велосипед, як підстрибує в руках ліхтарик. У газеті наступного дня з’явилася заміточка — дрібничка, що просто заповнила порожнє місце, — але власника велосипеда не назвали. Чому він стояв там уночі, назавжди залишиться для них таємницею — і, можливо, так і мусить бути.