Сяйво

Наступні десять хвилин Геллоран відкривав ящики й дверцята, виявляючи їжу в такій кількості, якої Венді колись жодного разу не бачила. Запаси їстівного приголомшили її, однак заспокоїли зовсім не настільки, як вона розраховувала: на гадку однаково спадала група Доннера. Ні, про людожерство Венді не думала (з такою безліччю продуктів їм дуже нескоро довелося б урізати свій раціон до вбогої плоті одне одного), але її знову заполонила справді серйозна думка: піде сніг, і годинна поїздка звідси в Сайдвіндер перетвориться на велику операцію. Вони, мов які-небудь казкові істоти, будуть сидіти тут, у величезному покинутому готелі, поїдати залишені їм припаси й слухати дужий і неприємний вітер, що обдуває завалені снігом карнизи. У Вермонті, коли Денні зламав руку,

(коли Джек зламав Денні руку)

вона набрала номер, записаний на невеликій картці, прикріпленій до апарата, і викликала бригаду «швидкої допомоги». Усього за десять хвилин ті приїхали до них додому. На тій же маленькій картці були й інші номери. За п’ять хвилин можна було викликати поліцію, а пожежні приїжджали навіть швидше, бо пожежна станція була всього за три будинки вбік і один — назад. Було кому подзвонити, якщо згасне світло, пропаде вода, зламається телевізор. Але що буде тут, якщо з Денні станеться напад, він втратить свідомість і вдавиться язиком?

(О Боже_у що за думки!)

А якщо почнеться пожежа? Якщо Джек звалиться в шахту ліфта й проломить собі череп? Якщо...

(Якщо ми чудово проведемо час, зараз же ПРИПИНИ це, Вінніфред!)

Спершу Геллоран відвів їх у рефрижератор, де подих перетворювався на смішні, довгі, схожі на повітряні кульки, хмарини. Здавалося, зима там уже настала.

Гамбургери у великих пластикових пакетах — по десять фунтів у кожному, дюжина пакетів; сорок цілих курчат звисали з гаків, рядком убитих у дерев’яні планки обшивки стін. Банки консервованої шинки стояли штабелями, як фішки для покеру. Під курчатами — десять шарів яловичини, десять — свинини й величезна бараняча нога.

— Любиш баранчиків, доко? — посміхаючись, запитав Геллоран.

— Дуже, — одразу ж відповів Денні. Баранчика він ще ніколи не пробував.

— Так я й знав. У холодні вечори немає нічого кращого від кількох добрячих шматків баранинки, та ще з м’ятним желе. М’ятне желе тут теж є. Баранина полегшує шлунок. Із цим сортом м’яса впоратися нелегко.

Джек за їхньою спиною із цікавістю запитав:

— Звідки ви знаєте, що ми звемо його «дока»?

Геллоран обернувся.

— Пардон?

— Денні. Ми іноді звемо його «дока». Як у мультфільмі про Баґза Банні.

— Так він просто викапаний док, чи не так? — Подивившись на Денні, Геллоран наморщив ніс, облизав губи й сказав: — Е-е-е, у чому справа, доко?

Денні захихикав, а тоді Геллоран дуже виразно щось

(справді не хочеш у Флориду, доко?)

сказав йому. Він розчув кожне слово. Ошелешений і трохи переляканий, Денні глянув на кухаря. Той серйозно підморгнув і знову зайнявся продуктами.