Сяйво

— Гаразд!

У холодильній камері виявилося ще багато дивного. Сотні картонок із сухим молоком (Геллоран серйозно порадив, поки буде така можливість, купувати хлопчикові в Сайдвін-дері свіже молоко); п’ять двадцятифунтових мішків цукру; галон патоки в банках; каші; скляні банки з рисом, макаронами, спаґеті; ряди консервних банок із фруктами й фруктовим салатом; бушель свіжих яблук, від яких уся комора пропахнула осінню; родзинки, сливи й абрикоси («Якщо хочеш буть щасливим — їж побільше чорносливу», — сказав Геллоран, і його сміх злетів до стелі, звідки на залізному ланцюжку звисала несучасна лампочка в кулястому ковпаку); велика кагата картоплі; менші з помідорами, цибулею, турнепсом, кабачками й капустою.

— Нічого собі, — мовила Венді, коли вони вийшли звідти. Сам вид такого достатку свіжих продуктів так пригнітив її — це з її тридцятьма доларами на їстівне на тиждень! — що вона так і не зуміла пояснити, що ж саме їм скаже.

— Мені вже час, — сказав Геллоран, глянувши на годинника, — та я, якщо вже ви отут оселилися, просто покажу, що в шафах і холодильниках. Так: сири, консервоване молоко, згущене молоко, дріжджі, питна сода, цілий мішок пиріжків — ну, тих, «Застільна розмова», кілька грон бананів — але їм ще дозрівати й дозрівати...

— Доволі, — сказала Венді, зі сміхом піднімаючи руки. — Мені ніколи всього цього не запам’ятати. Це понад мої сили. Обіцяю тримати все в чистоті.

— А мені більше нічого й не треба, — він повернувся до Джека. — А містер Уллман уже натякнув щодо пацюків на своєму горищі?

Джек посміхнувся.

— Він сказав, що там цілком може виявитися кілька... а містер Ватсон каже, що вони й унизу, у підвалі можуть бути. Там, мабуть, тонни паперу, але погризеного я не бачив — зазвичай вони гризуть папір, коли влаштовують гнізда.

— Ватсон, Ватсон, — із глузливим смутком сказав Геллоран, хитаючи головою. — Чи хтось іще так лихословить?

— Та-ак, характер ще той, — погодився Джек. Найдужче з усіх, кого він лише зустрічав у житті, лаявся його батько.

— Узагалі ж, його можна пожаліти, — сказав Геллоран, проводжаючи їх назад до широких дверей у їдальню «Овер-лука». — Колись у його родини були грошики. Готель-бо побудував Ватсонів дід чи прадід... не пам'ятаю, хто з них.

— Так, мені розповіли, — сказав Джек.

— А що сталося? — запитала Венді.

— Не зуміли повести справи, ось що, — сказав Геллоран. — Цю історію Ватсон вам ще розповість. Дай йому волю, то він її буде розповідати й двічі на день. Старий звихнувся на цьому готелі. По-моєму, він дозволив «Оверлуку» сісти собі на голову. У нього було два сини, і один загинув від нещасного випадку, коли катався верхи на тутешній території — сам готель тоді ще будувався. Було це, напевно, року дев’яносто восьмого... або дев'ятого. Дружина старого вмерла від грипу,

і залишилися вони самі з молодшим сином. Відтак їх узяли сторожами в той-таки готель, що його старий і збудував.

— Так, шкода, — сказала Венді.

— Що з ним сталося? Зі старим? — запитав Джек.

— Тицьнув помилково палець у розетку, і все, — відгукнувся Геллоран. — Це було на початку тридцятих, перед тим як депресія прикрила готель на десять років. До речі, Джеку, коли ви з дружиною доглянете заодно й за пацюками в кухні, я нічого проти не маю. Якщо помітите... не труїть — пастками їх.

Джек заморгав.

— Звичайно. Хто ж труїть пацюків у кухні?