Сяйво

— Спасибі, — сказав Джек. — Ви були дуже добрі.

— Я гарненько подбаю про вашу кухню, — знову пообіцяла Венді. — Насолоджуйтеся Флоридою.

— Як завжди, — сказав Геллоран. Він обперся руками об коліна й нагнувся до Денні. — Останній шанс, хлопче. Хочеш у Флориду?

— Здається, ні, — з посмішкою відповів Денні.

— О’кей. Хочеш провести мене із сумками до машини?

— Якщо мама дозволить.

— Можна, — сказала Венді, — але доведеться застебнути курточку.

Вона нагнулася, щоб зробити це, але Геллоран випередив її, великі, темні пальці рухалися спритно й моторно.

— Я відішлю його просто до вас, — сказав він.

— Чудово, — відгукнулася Венді й провела їх до дверей. Джек усе ще оглядався — чи не з'явиться Уллман. Біля стійки виписувалися останні постояльці «Оверлука».

11. Сяйво

Просто за дверима були звалені в купу чотири сумки. Три здоровенні, бувалі старі валізи із чорної штучної крокодилячої шкіри. Остання неосяжних розмірів сумка на блискавці була з вицвілої шотландки.

— Схоже, ти її понесеш, га? — запитав Геллоран у Денні. Сам він в одну руку взяв дві великі валізи, а третю сунув під пахву.

— Аякже, — сказав Денні. Він вчепився в сумку обома руками й слідом за кухарем спустився по сходах ґанку, мужньо намагаючись не кректати, щоб не виказати, як йому важко.

За той час, що минув після приїзду Торренсів, звіявся різкий, пронизуючий вітер; він свистів над стоянкою, і Денні, що ніс наперед себе сумку, яка стукала його по колінах, мусив жмуритися так, що очі перетворювалися на щілинки. На асфальті, тепер майже пустельному, шаруділи й переверталися кілька мандрівних осикових листочків, і це на мить нагадало Денні ту ніч минулого тижня, коли, прокинувшись після кошмару, він почув — або, принаймні, подумав, що чує, — як Тоні не велить йому їхати.

Геллоран опустив сумки на землю біля багажника бежевого «Плімут-Ф’юрі».

— Машина, звичайно, не бозна-яка, — довірчо повідомив він малому, — я її найняв, ось як. Моя Бессі — на іншому кінці Штатів. Ото машина, так машина. «Кадиллак» п’ятдесятого року, а як їде — суцільне задоволення! Класна штуковина... Тримаю її у Флориді, вона вже занадто стара, щоб лазити по горах. Тобі допомогти?

— Ні, сер, — сказав Денні. Останні десять або дванадцять кроків йому вдалося пронести сумку, не крекчучи. Із глибоким подихом полегшення він опустив її на землю.

— Молодець, — похвалив Геллоран. Діставши з кишені синього вовняного піджака велику зв’язку ключів, він відімкнув багажник і, піднімаючи речі, запитав: — Сяєш, малий? І так сильно, я таких ще не зустрічав. А мені в січні шістдесят стукнуло.

-Га?