— Тобі дещо дане, — сказав Геллоран, обертаючись до нього. — Щодо мене, я завжди називав це сяйвом. І бабця моя теж так казала. У неї теж це було. Коли я був хлопчаком, як ото ти, ми частенько сиділи на кухні й подовгу розмовляли, навіть рота не розкриваючи.
— Чесно?
Побачивши роззявленого рота Денні, його спраглий вираз обличчя, Геллоран із посмішкою сказав:
— Залазь-но, посидиш зі мною кілька хвилин у машині. Хочу поговорити з тобою. — Він зачинив багажник.
Венді Торренс із вестибюля «Оверлука» побачила, як її син лізе на пасажирське сидіння в машину Геллорана, а чорний кухар-велетень сідає за кермо. Відчувши гострий укол страху, вона відкрила було рота, щоб сказати Джекові: Геллоран не жартував щодо того, щоб відвезти його сина у Флориду, затівається викрадення... Але вони сиділи в машині — і нічого більше. Обриси голівки сина, уважно поверненої до великої голови Геллорана, були ледь помітні Венді. Але й з такої відстані вона впізнала позу: так син дивився телевізор, коли показували що-небудь особливо захоплююче, так він грався з батьком у «стару діву» або в дурнуватий криббідж9. Джек, який і далі роззирався в пошуках Уллмана, цього не помітив. Венді мовчала, нервово спостерігаючи за машиною Геллорана, й намагалася зрозуміти: про що ж може йти мова, якщо Денні так нахилив голову?
Геллоран у машині говорив:
— Якщо гадаєш, що ти один такий на світі, робиться неначебто самотньо, так?
Денні, якому іноді бувало не лише самотньо, але й страшно, кивнув.
— А інших ви не зустрічали, тільки мене? — запитав
він.
Геллоран розсміявся, хитаючи головою.
— Ні, хлопче, зустрічав. Але ти сяєш найдужче.
— Виходить, таких багато?
— Ні, — сказав Геллоран, — але час від часу на них натикаєшся. Повно людей, які сяють трішечки. І навіть не знають про це. Ось лише завжди приходять із квітами, коли їхні дружини погано себе почувають під час місячних, добре здають контрольні в школі, хоча підручника й до рук не брали, і варто їм зайти в кімнату, вони відразу відчувають, що почувають люди в ній. Таких я зустрічав людей п'ятдесят або шістдесят. Але всього людей дванадцять, включаючи й мою бабусю, знали, що вони сяють.
— Bay, — сказав Денні й задумався. Потім: — Ви знаєте Місіс Брент?
— Її? — презирливо перепитав Геллоран. — Вона не сяє, ні. Просто два-три рази за вечір відсилає назад свою вечерю.
— Я знаю, що вона не сяє, — серйозно сказав Денні. — А дядечка в сірій формі, що підганяє машини, знаєте?
— Майка? Звичайно, я знаю Майка. І що ж?
— Містере Геллоране, навіщо їй його штани?
— Малий, ти про що?