Сяйво

— Ти знищиш його вранці? Будь ласка.

— Звичайно.

Усі троє лягли, і Джек уже хотів було вимкнути лампу над ліжком, як раптом завмер і замість цього відкинув ковдру.

— Гніздо теж треба сфотографувати.

— Тільки одразу повертайся.

— Добре.

Він пішов до шафи, вийняв камеру та останній кубик для спалаху й показав Денні кружечок з великого і вказівного пальців. Денні посміхнувся й здоровою рукою зробив у відповідь те ж саме.

«Ото хлопець, — думав він, ідучи до кімнати Денні. — Усе як слід, і ще трішки».

Люстра все ще горіла. Джек перетнув кімнату, і коли глянув на столик поруч із двоповерховим ліжком, по шкірі в нього забігали мурашки. Волоски на шиї стали сторчма, так, що аж закололо шкіру.

Крізь прозору миску гніздо було ледь помітне. Усе скло зсередини кишіло осами. Важко сказати, скільки їх там було. Принаймні, п’ятдесят. А може, сто.

Серце в грудях билося повільними поштовхами. Він відзняв гніздо, а тоді опустив апарат, щоб дочекатися, поки оси знову розповзуться. Він обтер губи долонею. У голові знову й знову прокручувалась одна і та ж думка, їй вторив

(ти не стримався, ти не стримався)

майже забобонний страх. Повернулися. Він убив ос, але вони повернулися. Подумки він почув, як волає перелякане, заплакане личко сина: не затинатися!

Він знову обтер губи.

Підійшовши до робочого столика Денні, Джек порився в шухлядах і повернувся з великою складеною картинкою-загадкою, у якої задня стінка була з фанери. Він підніс її до нічного столика й обережно пересунув на неї миску. Оси у своїй в'язниці сердито дзижчали. Потім, придавивши миску так, щоб та не зісковзнула, він вийшов у коридор.

— Ідеш спати, Джеку? — запитала Венді.

— Ідеш спати, тату?

— Мені треба вниз на хвилиночку, — сказав він, змусивши себе вимовити це спокійним тоном.

«Як це сталося? Як, заради Бога?»

Шашка безсумнівно була нормальною. Він бачив, що коли він смикнув за кільце, з неї повалив густий білий дим. А за дві години, коли він піднявся нагору, через отвір на верхівці гнізда витрусив купу маленьких трупиків.