Сяйво

— Справді?

— Так, сер.

— Ти щойно сказав, що замкнувся у ванній сам. Але ж це не так? Двері замкнув Тоні?

— Ні, сер. Тоні не може замкнути двері, він же не справжній. Він хотів, щоб я зробив це, я й зробив. Двері замкнув я.

— Тоні завжди показує тобі, де загублені речі?

— Ні, сер. Іноді він показує, що відбудеться.

— Справді?

— Ага. Одного разу Тоні показав мені атракціони й парк диких звірів у Ґрейт-Беррінґтоні. Тоні сказав, що тато хоче з'їздити туди зі мною на день народження. І справді, ми поїхали.

— Що ще він тобі показує?

Денні насупився.

— Написи. Він завжди показує мені дурнуваті старі написи. Але я не вмію читати й майже ніколи не можу їх зрозуміти.

— Як по-твоєму, навіщо Тоні це робить?

— Не знаю. — Денні підбадьорився. — Але тато з мамою вчать мене читати, і я дуже стараюся.

— Щоб прочитати написи Тоні?

— Ні, я справді хочу навчитися. Але й через це теж.

— Тобі подобається Тоні, Денні?

Денні задивився на кахельну підлогу й нічого не сказав.

— Денні?

— Важко сказати, — сказав Денні. — Раніше так. Я сподівався, що він буде приходити щодня, тому що він завжди показував гарне, особливо відтоді, як мама з татом перестали думати про РОЗЛУЧЕННЯ. — Погляд лікаря ЕдмЬндса став уважнішим, але Денні не помітив. Він уперто дивився в підлогу, зосередившись на тому, щоб висловити свої думки. — Але тепер Тоні коли не прийде, то покаже погане. Жахливе. Як учора ввечері у ванній. Те, що він показує... воно жалить мене, як жалили ці оси. Тільки воно кусає мене ось сюди. — Він серйозно націлився пальцем у скроню — малюк, що неусвідомлено пародіює самогубство.

— А «воно» — це що, Денні?