— А чим ви невдоволені, брате Ансельме? — не витримав я. — Пригадую, ви вважали д’Еконсбефів єретиками і язичниками!
Хлопець хотів відповісти щось різке, але стримався, потім задумався, нарешті, похитав головою:
— Я не хотів, щоб так… Не можна виганяти Сатану силою Вельзевула, князя бісівського! Треба розібратися…
— І відправити д’Еконсбефів на вогнище, цілковито дотримавшись закону?
Ансельм не відповів. Я зрозумів — він і сам не знає. Не знав і я. Що гірше — демони, які сховалися від людей у далекому замку, чи юрба божевільних віланів під проводом єпископа-сатаниста?
— Не треба нам туди йтить, — несподівано сказав нормандець. — Погано це є.
Ми з Ансельмом перезирнулися.
— «Й умив руки перед народом, і сказав: не винний я в крові…»[44]
— Так, — кивнув я. — Доведеться йти. Бачить Бог, браття, краще б ви залишилися рибалити в Нотр-Дам-де-Шан!
IV
Натовп заповнив усю дорогу — величезний, схожий на гігантську змію, хвіст якої ще не виповз із Пам’є, а голова вже зникла в лісі. Я й гадки не мав, що в окрузі стільки люду. Щоправда, монсеньйор де Лоз подбав заздалегідь, послав веління до кожної парафії, і тепер до тих, хто вийшов із міста, приєднувалися все нові й нові загони. Ми йшли в самій гущавині, оточені бородатими пастухами у вивернутих хутром назовні куртках, що пахли димом і козячим гноєм. Кожен ніс ломаку або спис, — здаля натовп нагадував збіговисько кошлатих демонів. Люди крокували мовчки — вони вже накричалися до хрипоти, й тепер над юрбою зависла похмура мовчанка, порушувана лише тупотом безлічі ніг, взутих у грубі черевики, скрипінням возів і кінським іржанням. На наші білі ризи поглядали з повагою й кілька разів пропонували підсісти на одну з підвід, що везли припаси. Спочатку я відмовлявся, але потім погодився — бити ноги в цьому псевдохрестовому поході не хотілося. Ми прилаштувалися на возі, завантаженому якимись курними мішками. Безжурний брат Петро відразу ж дістав із торби сухаря, питально поглянувши в наш бік. Ми з Ансельмом відмовилися — апетиту не було, до того ж курява, яка висіла над дорогою, вже починала скрипіти на зубах.
— Напевно, це не схоже на війну, — зненацька зауважив італієць. — На справжню.
— Це на яку? — я мимохіть усміхнувся. — Коли блискучі лицарі в золочених панцирах і червоних плащах рухаються рівним ладом, співаючи пісень?
— Ну-у… А хіба не так, отче Гільйоме?
— Буває. Особливо коли в похід ідуть новачки. їх вистачає до першого ж привалу.
Потім плащі стають сірими від куряви, а обладунок доводиться знімати, особливо в спеку. На палестинському сонці в повному обладунку важко витримати більш як годину. Втім, коли доводиться пробиратися по овернській багнюці, краси ще менше.
— Напевно, — Ансельм зітхнув. — А трубадури пишуть про красу битви! Про те, наскільки прекрасні лицарі, коли вони повертаються з перемогою.
— А прекрасні дами махають їм носовичками з верхівки вежі, — кивнув я. — Хто заперечує? Пригадую, якось ми вв’язалися в облогу якоїсь маленької фортеці неподалік Мосула.
Ми так і не дізналися, як називається цей хлів, та й не до того було. На третій день до сарацинів прийшла підмога на чолі із самим Імадеддіном. І почалося! А колодязь був один — саме посередині…
— І ви билися за цей колодязь? — хлопцеві очі блиснули.