— Він вважав, що я ще занадто молодий, аби жити в монастирі. Адже мені було всього двадцять два. І він послав мене в Болонью.
— А чому ви вирішили написати книгу про Іринея?
Дорога вела прямо, але я помітив, що ми підходимо до перехрестя. Ансельм сповільнив крок.
— Про Святого Іринея? Швидше за все, з почуття суперечності. Мені не сподобався його страх.
— Як?
— Страх, — я посміхнувся. — І святі можуть злякатися, брате Ансельм. А Іриней злякався. Він жив у страшний час — час гонінь, воєн, бунтів. І він вирішив, що Ворог роду людського надто сильний.
— А ви вважаєте інакше?
Ансельм зупинився — точнісінько на перехресті.
— Ми багато про це сперечалися в Болоньї. Навіть влаштували диспут із самим Петром з Ломбардії. Зізнатися, Ворогові ми не залишили жодного шансу…
— Тобто ви вважаєте, що в світі є тільки одна Сила?
— Звичайно, — кивнув я. — І ця Сила — Господь. Отцю Петру довелося сутужно, й коли б його воля, нас би навчили не тільки словесно. Але тоді він ще не міг збирати хмиз…
Зненацька я розсміявся. Ансельм подивився на мене досить здивовано.
— Нічого… Просто згадав… У Болоньї зі мною вчилися двоє кліриків — обидва з краю світу. Один — Диметрій Фульмінат, схизмат, звідкись із Сарматії, другий — з Норвегії, здається, його звали Хельгом. Вони додумалися до того, що позаяк Христос обіцяв порятунок усім, то це стосується й Ворога!
— Що?! — хлопець остаточно обімлів.
— Уяви собі! Написали трактат про порятунок Князя Пітьми й бухнули просто на стіл Петру Ломбардському! Як тобі таке?
— Напевно, вогнище горіло довго, — з розумінням зітхнув італієць. — А на чому їх спалили — на мокрій соломі?
Я похитав головою — згадувати про це було приємно.
— Обійшлося. Для них обійшлося. А отцю Петру довелося пускати кров. Подейкують, у Сарматії цей трактат не менш популярний, аніж у нас писання Абеляра… До речі, куди нам іти — ліворуч чи праворуч?
Ансельм відсахнувся — запитання влучило в ціль.
— Ми забули ще про один твій гріх, брате. Хто звелів привести мене сюди? Сподіваюся, не наш друг де Гарай?
ebooksa