Руки опустилися. Низький уклін — комусь, чий силует я нарешті зміг роздивитися на тлі полум’я. Широкий темний плащ, дивна велика голова… Й у всіх інших було щось дивне…
— Ах-ха-а-а!
Руки знову зметнулися вгору, і я, нарешті, зрозумів: на всіх, окрім великоголового, немає одягу. Чоловіки, жінки, діти — всі голі, лише дехто мав короткі пов’язки на стегнах.
Великоголовий ступнув ближче, і тут я розгледів, що голова в нього цілком звичайна, але на ній — маска. Дивна маска з великими вирізами для очей і високих кривих рогів.
— Гарний? — Ансельм кивнув у бік рогатого. Відповідати я не став, нарешті збагнувши, куди й навіщо привів мене італієць.
Рогатий щось різко крикнув, у відповідь пролунало дружне виття. Один за одним люди падали додолу, потім вставали й підповзали ближче до рядженого. Спочатку я не зрозумів, навіщо, але потім здогадався — вони цілували коліно, яке рогатий завбачливо виставив уперед. Це тривало довго, і я почав поступово приходити до тями. Такого я ще не бачив, хоча чути доводилося.
— Діти пітьми! — пролунав гучний знайомий голос. — Славімо Владику! Славімо того, кому ми віддаємо наші душі й наші тіла!
У відповідь — дружний хор вигукує дивні незрозумілі слова. Вслуховуватися я не став — усе й без того зрозуміло. Чорна меса!
Найгірша мерзенність, яка є під сонцем — точніше, під місяцем, який саме починав неквапом сходити над високими кронами.
— Упізнали? Ви його впізнали? — шепотів Ансельм, але я застережливо підняв руку.
Шуміти було не варто — якщо вони нас помітять, кинджал навряд чи допоможе. Того, хто з’явився при світлі зеленого полум’я, я, звісно ж, упізнав.
…Нелегка єпархія дісталася монсеньйорові Арно де Лозу!
— Зараз… Зараз вони… — знову почав італієць, але я взяв його за руку й потягнув назад, у лісову хащу. Що буде далі, я здогадувався, але не мав ані найменшого бажання бачити таке. Та й хлопцеві це ні до чого.
Поки ми пробиралися поміж старими, вкритими мохом стовбурами, я зважував, що сказати Ансельму. Умберто Лючані, посланець Його Високопреосвященства, мав рацію. Тільки він шукав сатанистів у замку д’Еконсбефа, вони ж виявилися зовсім поруч.
— Що тобі ще сказали «чисті»? — поцікавився я, коли ми, нарешті, вибралися на стежку.
— Сказали, щоб я подумав. Просто подумав, — стиха відгукнувся Ансельм.
Ми пішли назад, а я все ще не уявляв, що мені казати хлопцеві. «Горе тобі, земле, коли цар твій — отрок»[41]. Горе єпархії, де єпископ — сатанист! Та все ж таки…
— Брате мій, — нарешті, почав я. — Думаю, ми однаково ставимося до того, що бачили.
Короткий злий смішок:
— Ні, отче Гільйоме. Зараз ви скажете, що не всі єпископи поклоняються Вельзевулу. Що є добрі єпископи. І добрі архієпископи…