— Не раз, і не двічі чули ми про злобливого демона, що блукає навколо. Чули — але не слухали. Тому, що мало залишилося віри, й не поспішаємо ми на пожежу, хоча дім уже горить, і завалюються крокви…
Я мимохіть озирнувся — люди слухали уважно. Здається, про демона вже знали всі.
І я, нарешті, почав розуміти.
— Дійшло до мене й таке: про демона теревенять, мовляв, темні вілани, які не можуть відрізнити лівої руки від правої. Горе вам, маловіри! Позаяк багато вже очей узріли погань. От перед вами три брати зі славної обителі Сен-Дені, які можуть засвідчити — це правда! Диявол прийшов у Пам’є. Диявол послав своїх слуг, щоб погубити вас і дітей ваших!
Собор вибухнув гучними голосами. Люди підхоплювалися, дивлячись на нас. Здивований П’єр підвівся, чим викликав нову хвилю криків і вигуків. Ансельм про щось шепотів мені на вухо, але я не чув. Треба щось робити. Швидко — інакше буде запізно. Але що?
— Діти мої! — громовий голос єпископа змусив людей замовкнути. У тиші, що настала, чулося лише істеричне ридання — якась жінка не витримала.
— Діти мої! Свята Церква пильнує вас! Але найстрашніше ще не сказано. Бо що може бути страшнішим, аніж коли гинуть отці наші? Знайте ж, що прокляті демони, прислані Князем Пітьми, погубили тих, кому Король і Його Світлість граф Тулузький доручили опіку над вами, — наших добрих панів д’Еконсбефів. О, плачте люди, позаяк сеньйора Гуго та його дітей убито!
Ревіння — нелюдське ревіння потрясло склепіння. Руки стискалися в кулаки, очі наповнювалися слізьми жалю й гніву. Я приплющив повіки, не бажаючи дивитися. Якби ще можна було залити воском вуха…
— Так, наших добрих сеньйорів убито! їхнє місце зайняли кляті демони, що набули їхньої подоби. Але свята Церква викрила сатанинський обман! Чи пробачимо ми? Чи побоїмося помститися?!
— Ні! Ні! — гриміло навколо. — Помстимося за нашого доброго сеньйора! Помстимося!
— Нехай буде так, діти мої! І як пастирі у Святій Землі благословляють лицарів, що йдуть у бій проти нечестивих сарацинів, я благословляю вас! У похід, діти мої! На замок! На замок!
— На замок! Помстимося! Смерть погані!
Я зрозумів, що спізнився. Вони вже не почують. Але що я міг сказати? Я бачив демонів. Я говорив із ними. Я бачив навіть те, про що клятий сатанист і не здогадується…
— Завтра на світанку всі дорослі чоловіки виступають у похід. Нехай візьме кожен зброю, яку зможе! Нехай візьме із собою харч, аби зміцнити тіло! — Нехай очистить свою душу перед святою борнею! Збирайтеся по парафіях, ваші священики поведуть вас!
Далі можна було не слухати. Його Преосвященство більше не бажав розмінюватися на дрібниці. Для самозванки знайшовся ведмідь, для брата Умберто й сестри Цецилії — безвісна яма десь у лісі. На тих, хто живе в замку, монсеньйор де Лоз вергав гнів заляканих до смерті людей. І не залишиться нікого, хто знає й пам’ятає…
Натовп виніс нас на вулицю, й ми поквапилися пірнути в перший же прохід між будинками. Повз нас бігли очманілі жителі Пам’є — збирати зброю, молитися й убивати, убивати, убивати…
— Отче Гільйоме! — нічого не розуміючи, П’єр з переляком поглянув на мене. — Що він сказати? Чому? Хіба сеньйор д’Еконсбеф — демон?
Я вже хотів відповісти «ні», але згадав підземелля, страшні кістки, примару зниклого храму. Гріхи дерґів… Дорого ж за них доведеться заплатити останнім з роду Пендрагонів!
— Вправно це він! — зло гмикнув Ансельм. — Д’Еконсбефи, певна річ, знали про його справи. І він вирішив одним ударом…
Знали! Згадалися слова сеньйора Домініка: «Він і сам загруз по самісінькі вуха!». Напевно, це знання допомагало д’Еконсбефам домагатися від монсеньйора багато чого, зокрема й у справі де Гарр. Але тепер, коли справою зацікавився Рим, де Лоз вирішив не зволікати.