Овернський клірик

Згадалася площа в центрі Тулузи — й скована ланцюгами людина. Фірмен Морі, який наважився суперечити архієпископові Тулузькому…

— Ви скажете, що є навіть гарні кардинали… І що Свята Католицька Церква— аж ніяк не синагога Сатани, як це кажуть заблукані брати-катари.

Звісно ж, слід було заперечити, але я раптом уявив, як доповідаю про побачене Його Високопреосвященству. Мені здалося, що я бачу глузливий вираз на молодому гордовитому обличчі, чую його поблажливий голос:

«Тепер ви переконалися, брате Гільйоме? Ви ж самі бачили!».

Так, я бачив. Бачив і те, чого поки що не міг побачити Ансельм. Вогнища — десятки, сотні вогнищ, на яких горять нечестивці — справжні й гадані, всі, на кого вкаже Найсвятіше Обвинувачення. А у відповідь — інші вогнища, біля яких блазні в рогатих масках закликатимуть свою паству до помсти. Й уважні очі «чистих» братів, які спостерігають за цим божевіллям, щоб дочекатися свого часу…

— Завтра ми надягнемо кольчуги, — вирішив я. — І відтепер — ані кроку без мого дозволу.

III

Собор був повний. Точніше, переповнений. Люди тіснилися поміж громіздких сірих колон, юрмилися в проході, заглядали в широко розкриті двері. Меса закінчувалася.

Монсеньйор — цього разу не в рогатій масці, а в розкішній митрі, — священнодіяв під мелодійний передзвін дзвіночка, якого тримав служка. Мені здалося, що я бачив хлопчика вчора вночі на галявині. Ну що ж, отже, мірошницьке жорно на єпископовій шиї буде ще важчим…

Ансельм, П’єр і я сиділи неподалік — ліворуч від вівтаря. З набагато більшим задоволенням я б влаштувався десь віддалік, чи то й взагалі постояв у дверях, але перед месою брат Жеанар особисто проводив нас на почесні місця. Не можна сказати, що ця увага викликала відповідний відгук у моїй душі. Монсеньйор щось задумав, і все це — неспроста.

Востаннє продзвенів дзвіночок, під високим склепінням прогриміли голоси півчих, і в соборі запала тиша. Його Преосвященство вийшов до амвона. Ліва рука різко зметнулася вгору:

— Тоді Ісус каже йому: відійди від Мене, сатана![42]

По храму прошелестіло легке зітхання.

Ми з Ансельмом перезирнулися — непогану тему для проповіді обрав Його Преосвященство! Схоже, дуже близьку його християнській душі!

— Діти мої! Християни Пам’є! Вірні сини нашої Святої Католицької Церкви! Прийшов час покаяння, тому що той, хто ходить, немов лев рикаючи, вже близько!

Знову шелест — цього разу голосніший. Я помітив, що люди починають здивовано перешіптуватися.

— Тож не поставтеся ви легковажно до слів моїх, фпати! Тож не заспокойтеся в ганебній сліпоті. Ворог близько, він нишпорить біля нашого славного міста, й сліди його видно повсюдно!

— Ще б пак! — не витримав Ансельм. П’єр з подивом поглянув на мене, і я поквапився заспокоїти гарячого італійця.

— Згадайте! Не охолонув ще попіл проклятої відьми — Лізетти де Піо, яка творила свої згубні підступи в Артигаті. Долоня Церкви покарала нечестивицю, й дехто посмів заспокоїтися. Але згадайте: «Коли нечистий вийде з людини, то ходить по безводних місцях, шукаючи спокою, й, не знаходячи, каже: повернуся в дім мій, звідки вийшов, і, прийшовши, знаходить його виметеним і прибраним; тоді йде й бере із собою сім інших духів, лютіших за себе, й, увійшовши, живуть там — і буває для людини тієї останнє гірше за перше»[43]. Воістину справедливі ці слова, брати мої! Тому що злий дух, якого ми вигнали, знову повернувся до Пам’є й привів із собою інших, ще гірших…

— Чи не про нас він? — тихо мовив Ансельм, і я мимоволі здригнувся. Ідея непогана — цілком у дусі монсеньйора.