— Ваша правда, отче Гільйоме. Але якщо хочете — можу показати.
Домінік д’Еконсбеф з’явився з темряви, тримаючи в руці смолоскип. На засмаглому обличчі дивно виглядали великі темні очі, в яких відбивалося нерівне мерехтливе полум’я.
— Мир вам, святі отці! Радий бачити вас у цих стінах. Прошу за мною — батько чекає.
Кручені сходи — перший проліт, другий, десятий… Стало світліше — час від часу почали траплятися вузькі бійниці, які пропускали сонце. Д’Еконсбеф зупинився й віддав смолоскип слузі, що мовчки супроводив нас, тримаючись трохи віддалік.
— Скільки вам знадобиться воїнів, отче Гільйоме, щоб захищати цей донжон?
Дивне запитання… Звідки мирному братові-бенедиктинцю знати таке? Але думка вже працювала.
— Три зміни по п’ятнадцять, сину мій. Якщо, певна річ, штурмуватимуть постійно.
— І ще семеро для катапульт — у нас їх дві на верхньому майданчику. Бачу, ще не забули, як це робиться, святий отче?
Тон мені не сподобався — схоже, Домінік д’Еконсбеф вважав нас за вивідачів. Хоча в чомусь він мав рацію.
Нарешті ми дійшли на невеличкий майданчик і зупинилися перед високими дубовими дверима.
— Ми з братом живемо внизу, — пояснив Домінік. — А батько любить свіже повітря. Він вибачається, що не зустрів вас, та, на жаль, ноги його вже не слухаються… Прошу.
Короткий темний коридор, знову двері…
Отже, господарів троє — батько, Домінік і його брат, про якого я досі нічого не чув.
За дверима було світло. Велика кімната з високими вікнами, гобелени на стінах, яскравий малюнок килима під ногами…
— Батьку! Ми прийшли.
Старий сидів у глибокому кріслі, вкритий строкатою ковдрою. Бліде худорляве обличчя, яскраві блакитні очі, такі не схожі на очі Домініка. Білі губи всміхалися:
— Мир вам! Благословіть, святі отці!
Я підняв руку, благословляючи схилену сиву голову. Старший д’Еконсбеф був старий — занадто старий для батька тридцятирічного сина. Блакитнуваті вени проступали під зморшкуватою шкірою великих і колись дуже сильних рук. Зріст вгадати було важко, та мені здалося, що старигань вищий за мене й Домініка на цілу голову.
Для мене знайшлося крісло, для Ансельма й Домініка — табурети. Господар зачекав, поки ми влаштуємося, й кивнув синові:
— Домініку! Сподіваюся, обід не спізниться? Прошу вас, підіть перевірте. Ці слуги настільки кволі…