— І що? Чому не відписала? Ти впізнала її? Це вона? Це та стара?
Перед тим як відповісти, дівчина помовчала.
— Не знаю.
— Тобто не знаєш? — завівся Марк. — Це вона чи ні? — Соня не озивалася, поринувши в роздуми. Хлопець гарячкував: — Я вчора півдня просидів у бібліотеці! Жінка працювала фотографом у «Червоному прапорі», тож я перелопатив цілу купу газет і відшукав її фотку на привітанні з ювілеєм. Я не розумію, чому ти не можеш упізнати її!
— Якого року фотографія? — запитала дівчина.
— 89-го. — Хлопець труснув головою та виправився: — Тобто ні, 87-го.
— Я зустріла жінку 2011-го. Ти ж розумієш, скільки років їй тоді було… тобто скільки мало би бути, якщо це одна й та сама людина.
Марк насупився, схилив голову, через кілька кроків переклав фанерний лист під іншу руку. Соня трохи почекала та повторила запитання:
— То скільки?
— Вісімдесят чотири, — нерозбірливо пробубнів хлопець.
— Я подумала, що їй трохи більше ніж сімдесят, але помилилася. І тут нема нічого дивного: іноді літні люди у вісімдесят здаються сторічними, а іноді на десять років молодшими, — вона обернулася до Марка. — Ти скинув мені фотографію тридцятирічної давнини. Що ти хочеш почути? Подивись, яким був твій дід тридцять років тому. На скількох фотках ти впізнав би його, якби не знав, який він вигляд мав молодшим?
— Але… — збляклим голосом спробував заперечити Марк. Він хотів сказати, що виявлена ним фотографія — якщо брати до уваги вік старої на момент зустрічі із Сонею, — насправді не тридцяти-, а двадцятичотирирічної давнини, проте змовчав, розуміючи, що такі аргументи були би голослівним прискіпуванням. Цілком імовірно, що опублікований у газеті знімок зробили задовго до того, як Соломії Соль виповнилося шістдесят.
Соня не слухала хлопця й говорила далі немов сама до себе.
— У жінки на фото інша зачіска, ще не сиве волосся, я не бачу кольору очей, і вона повніша. Так, якщо зважати на те, що минуло чверть століття, вона може бути тією, що вийшла до мене з ліфта. Може, вона схудла, підстриглася й не так дуже постаріла. Але може й не бути. Це може бути зовсім інша людина. — Вона стенула плечима. — Я не знаю…
Далі до школи йшли мовчки. Рештки невихлюпнутого роздратування зав’язли в хлопцевих грудях і тепер роз’їдали його зсередини. Як він міг про таке не подумати? Одначе ще більш дошкульним за усвідомлення власної короткозорості здавався розпач від чергового глухого кута.
За кілька кроків від шкільного ґанку Марк озвався:
— Чекай. — Він опустив фанерний круг на ступню та долонею притиснув його край до стегна. — Ти згадувала, що твоя мама працює в Перинатальному, так?
Соня зупинилася.
— Так.
— Коли вона влаштувалася?
ebooksa