— Привіт! — стримано й тому якось непереконливо посміхнувся Арсен. — То ти вдома?
— Соня вдома, — підтвердила Ірма. Жінка повернула голову до доньки. — Ти бачила сьогодні Марка Грозана? Це його дід.
Соня спідлоба зиркнула на Арсена, швидко перевела погляд на матір, але промовчала. Вона знала, що Марк не з’являвся в школі, проте не квапилася це озвучувати, побоюючись дідової реакції.
— То бачила чи ні? — із притиском повторила мама.
— Я його не бачила, — тихо сказала дівчина.
— Він сьогодні не ходив до школи, — пояснив Арсен. — Просто десь вийшов, і його досі немає. Я думав, може, ви разом гуляєте.
— Ні. — Соня уникала дідового погляду.
— І ти не знаєш, де він може бути?
Іще тихше:
— Не знаю.
Арсен відчував, що дівчина говорить неправду, і водночас розумів, що ніяк не змусить її розповісти, де зараз його онук. Він відступив від порога.
— Тоді вибачайте. Даруйте ще раз, що потурбував.
— Усе гаразд, — запевнила Ірма.
Старий моряк вимушено посміхнувся та пішов. Жінка зачинила двері.
Хвилину по тому Соня прослизнула до вхідних дверей і встромила ноги у сліпони.
— Ти куди? — запитала з кімнати мама. — Незабаром прийде батько.
— Я швидко.
— Куди йдеш?
— Ма, за п’ять хвилин повернусь!
Соня випурхнула із квартири, підбігла до ліфта, проте викликати його не стала. Палець застиг на півдорозі до кнопки. Ігор от-от мав повернутися з роботи — не вистачало ще такої миті нарватися на нього. Швидко, неначе обпікшись, вона відсмикнула руку, метнулася до сходів і, перескакуючи через сходинку, побігла на перший поверх.
ebooksa