Не озирайся і мовчи

Хлопцю знадобилося секунд десять, щоби зрозуміти: Соня показує пальцем на банку з джунгариком.

— Це хом’як.

— ДЕ ТИ ЙОГО ВЗЯВ?!

Марк дивився на дівчину та не міг збагнути, що з нею коїться. Він іще не бачив таких блідих людей. Її веснянки здавалися майже чорними.

— Ти чого? З тобою все нормально? — Хлопець відступив на крок, нахилився і взяв банку рукою. — Це звичайний хом’як. Я купив його сьогодні в «Златі Плазі», потім приніс сюди. Ти чого так побіліла?

Соня видихнула.

— Бляха, я думала, ти його тут знайшов.

— Ні. Проніс крізь ліфт.

Вона похитала головою.

— І як?

— Нормально. Він спав у банці під час переходу.

Соня трохи помовчала, знову зиркнула на Маркові руки, а тоді озвалася:

— А що ти робиш?

— Нічого.

— Це картопля? — Дівчина тицьнула пальцем у розкидані довкола грядок невеликі, завбільшки з куряче яйце картоплини.

— Так.

— Що ти робиш із картоплею?

— Саджаю.

— Нащо?

— Ти не знаєш, навіщо люди саджають картоплю? — Марк старанно відчищав із пальців масну чорну землю. Він уже ходив до струмка, куштував воду, проте без посудини, щоби принести її, розумів: садіння картоплі й висівання насіння доведеться відкласти до завтра. — Я хочу тут лишитися, — майже недбало доказав він. — Назавжди.