Не озирайся і мовчи

Вийшовши з води, Марк розлігся на піску. Вчора ввечері хлопець завантажив у телефон кільканадцять статей про штучне запилення огірків і помідорів, але настрою читати не було. Поки вони виростуть, він іще встигне з усім розібратися. Хлопчак почувався чудово, рана не боліла, а тому вирішив вибратися у свою першу дальню розвідку. Злив у півлітрову пляшку рештки води з відра, встромив за пояс ножа, узяв із собою телефон і рушив на південь.

Із західного боку дерев’яного будинку схил видавався менш крутим, тож Марк почав сходження з того місця. Пагорб виявився значно вищим, ніж мав вигляд із долини, крім того, вже через сотню метрів між деревами почали пробиватися, подекуди сплітаючись у щільні, вищирені гілками скупчення, які доводилося обходити стороною, кущі ялівцю. Доки опинився на вершині, хлопець разів п’ять зупинявся перевести подих.

Із вершини пагорба Марк мало що розгледів. Пласку та широку верхівку повністю заросли височенні дерева й чагарники. Гілля цілковито затуляло огляд. Відкритою була лише західна сторона, але з того боку простягалося море.

Відпочивши, хлопчак почав злазити південним схилом. Чи хвилювався він? Марк міркував про це, доки видряпувався нагору. Відповідь: ні, анітрохи. Хлопець уперше відійшов так далеко від будинку і загалом усвідомлював, що втрачати пильність не варто, попереду може чекати що завгодно, проте за стільки часу він не почув підозрілих звуків, не побачив жодних слідів — ліс довкола нагадував українські Карпати неподалік Яремчого, — а тому продовжував віддалятися від котеджу, не відчуваючи ні страху, ні навіть тривожного сум’яття перед невідомим.

Через півсотні метрів ліс почав рідшати, поверхня схилу непомітно розвернулася до заходу й стала більш стрімкою. Із-під землі то тут, то там вистромлювалися гігантські сірі валуни із крихкими, проте гострими гранями. Марк зупинився й роззирнувся, вирішуючи, що робити: підніматися схилом чи спуститися до моря. Спершу хлопець закинув голову й поглянув на схід — угору схилом. З того боку каміння не було, проте з висотою ліс густішав, прогонисті сосни поступалися місцем невисоким листяним деревам і майже непрохідним чагарникам. Марк не уявляв, як далеко вони простягаються, взагалі нічого не бачив за ними. Зате внизу поміж кронами виблискувало море. Хлопчак почав спускатися.

Невдовзі дерева повністю зникли. Марк опинився на краю підгір’я, щільно засіяного крупним гострокутним щебенем — найбільші камені були завбільшки з грейпфрут, — крізь який лиш де-не-де пробивалися мох і невисокі трави. Підгір’я, злегка забираючи на південь, збігало до тісної кам’янистої бухти. З півночі затоку відсікала вкрита заростями земляна коса, що була продовженням пригірка, через який Марк щойно перевалив. На півдні горизонт суцільною стіною затуляли прямовисні чорні бескиди — напевно, один із відрогів гряди, що височіла на схід від будинку. Лінія бескидів пролягала далеко в море, формуючи скелястий мис, який слугував південною межею виявленій Марком бухті.

Допомагаючи собі руками, хлопець узявся спускатися. Ближче до нижньої частини підгірка щебінь побільшав, подекуди між камінням траплялися грандіозні валуни з піщаника. Окремі з них мали химерну видовжену форму та стирчали під неймовірними кутами, втримуючись на схилі наперекір усім законам фізики.

Спуск тривав чверть години. Ближче до води пісок частково сховав під собою камені. Марк пройшовся вздовж берега та присів на плескату брилу, обличчям до скель, які тягнулись у височину на півдні. Віддихувався. Серпоподібну бухту з півночі та сходу оточували лісисті пагорби, з півдня її відгороджувала кам’яна стіна, через що над самою затокою гаряче повітря висіло нерухомо і здавалося в’язким, як желе. Вода також застигла, неначе вкрита маслянистою плівкою, а пісок пашів жаром. Хлопець спітнів іще під час спуску й тепер не міг охолонути: краплини поту збігали спиною аж до пояса.

Вивчаючи поглядом чорні бескиди, Марк несподівано зауважив, що скелі не досягають води. Громіздкі, посічені заломистими тріщинами кручі стриміли вертикально й мали вигляд цілковито неприступних, проте біля їхнього підніжжя, огинаючи скелястий ріг, що вистромлювавсь у море, тягнулася неширока смуга чистого та рівного піску.

Мис можна було обійти.

Марк підвівся. Важко сапаючи, посунув до чорних бескидів. Звісно, хлопець не знав, чи продовжується піщана стежка по той бік стіни. Втім, навіть якщо вона обірветься біля мису, він принаймні зможе зазирнути за виступ і з’ясувати, що там далі, за бухтою.

Хлопчак подолав сотню метрів, і щебінь закінчився. Попереду, аж до підніжжя чорних круч стелився гладенький пісок. Стояла незвична тиша — ні шуму прибою, ні шелесту гілля під натиском вітру. Над піском переливалося сріблом мутнувате марево. Марк знемагав від спеки, коли раптом у ніздрі прослизнув сморід протухлих яєць. Не сильний, але виразний. Хлопець не став зупинятися, лише трохи скривився та повів із боку на бік головою, проте нічого підозрілого не виявив.

Марк несамохіть сповільнився. Що далі він просувався, то важче давався кожен крок. Ступні щораз глибше провалювалися, пісок став якимось маслянистим і прилипав до кедів. Коли до прямовисної чорної гряди залишилося сорок метрів, Марк почув дивний звук — щось немовби тихо булькнуло. Хлопчак стулив рота, зупинився та випростався. Рвучко озирнувшись, ковзнув очима по заростях, що вкривали пагорби за спиною. Булькання долинуло спереду, Марк у цьому не сумнівався. Проблема полягала в тому, що попереду нічого не було — лише чорна кам’яна стіна й пісок — тож хлопчак інстинктивно вишукував джерело звуку у вкутаних зеленню схилах навколо бухти.

Нічого.

Марк повернув голову й обстежив темні бескиди, що виринали з піску за півсотні кроків попереду. Почекав півхвилини — нічого не відбувалося, — проте йти вперед не наважувався. Хлопець не сумнівався: йому не приверзлося.

Друге «бульк» надійшло тієї миті, коли Марк збагнув, що смужка піску, що обвиває скельний виступ, значно жовтіша за пісок під його ногами. Звук пролунав зовсім близько, і хлопець опустив голову якраз учасно, щоб помітити хмарку піску за кілька кроків від місця, де він стояв. Марк устиг подумати про жука чи ящірку, що блискавично зариваються в пісок, а вже наступної секунди всі думки неначе видуло з мозку. Хлопець подивився вниз, просто під себе, й побачив, що обидві ноги по кісточки вгрузли в сірувато-буре місиво. Він вражено хекнув, спробував вивільнитися, проте провалився ще глибше. Панічно верескнувши, Марк змахнув руками й упав на спину. Лікті, долоні й сідниці почали разом занурюватися в теплу клейкувату субстанцію. Розпластавшись на спині, хлопець спромігся витягти ноги, після чого, звиваючись, як плазун із перебитим хребтом, відчайдушно працюючи всіма кінцівками, відповз до місця, де зміг звестися на ноги. Із виряченими очима Марк побіг геть, однак, діставшись до лінії початку каменів, закашлявся й повалися ницьма.

Нестерпно смерділо сірководнем.

Упродовж кількох секунд хлопець не рухався, потім, відпльовуючись від піску, піднявся на ліктях, перекинувся набік і поглянув у бік чорних скель. Маркова голова розташовувалася на рівні землі, тож у такій позі він бачив, як сірувата піщана поверхня надимається та опадає — поступово й розмірено, — так наче в надрах землі, під шаром піску, спочиває дракон чи яке-небудь інше гігантське чудовисько.

Зрештою хлопчак переборов млість у животі й підвівся. Витер футболкою лице, відшукав під ногами невеликий, завбільшки з кавову чашку камінь, узяв його і пожбурив до бескидів. Камінь пролетів із десяток метрів і хляпнувся в пісок. У момент падіння до Марка долинув схожий на плямкання звук, у повітря злетіла цівка з піщинок, а потім на його очах камінець щез під поверхнею. Провалився в пісок так, ніби то була вода.

Сипучі піски.