Марк із роззявленим ротом витріщався на місце, де щойно зник кинутий ним камінь. Струснувши заціпеніння, хлопець ретельно оглянув вільну від щебеню ділянку. Сірий гладенький пісок укривав усю південну частину бухти, цілковито відрізаючи масивні чорні бескиди й стежку довкола них. Туди не дістатися — без варіантів. Марк перевів погляд на схил, із якого зліз. Єдиний шлях був нагору.
Підійматися вочевидь було важче, ніж спускатися. Хлопчак, поки видерся до місця початку спуску до бухти, цілковито виснажився. Він простягся на траві в затінку від крислатого дерева й довго лежав, міркуючи, як би все закінчилося, якби він ступив на кілька кроків далі. Зрештою Марк вирішив, що на сьогодні досить. Став на ноги та неквапом побрів на північ, назад до дерев’яного будинку, з наміром решту дня провалятися на пляжі.
Позаду залишилося три чверті шляху, попереду вже бовванів двоповерховий котедж, коли Марк зауважив дещо дивне. Хлопець завмер і втупився перед собою. Гілля та крони дерев на підніжжі пагорба частково затуляли улоговину, що відгороджувала будинок із ліфтом від наступного пагорба з дубом і валунами, проте Марк крізь листя бачив достатньо, щоб зрозуміти: нижче схилом, приблизно посередині між дерев’яним котеджем і морем, щось рухається. Не Соня. Найімовірніше, якась тварина — хлопчак розгледів силует: сіра шерсть, маленькі лапи, короткий пухнастий хвіст — щось завбільшки із собаку.
Упродовж перших кількох секунд від викиду адреналіну в Марка перед очима затанцювали темні кола. Він мусив учепитися за найближчий стовбур, щоб не заточитися. Вирівнявши дихання, хлопець випростався та ще раз спрямував погляд на галявину. Йому не приверзлося. Там щось совалося — навіть із далеко неідеальним зором Марк розрізняв рухливу сіру латку на килимі зеленої трави.
От тільки що це?
Першим пориванням було тихцем відступити, вилізти на вершину й заховатися. Марк навіть ступив кілька кроків назад, але зупинився. Де він ховатиметься? Між каменями на межі сипучих пісків? Єдиний відомий йому вихід із цього світу — в будинку, а отже, хай там що зараз бігає галявиною, йому потрібно рухатися в бік котеджу.
Із ляку в Марка посиніли пальці, та, зціпивши зуби, він продовжив спуск. За хвилину хлопчак вийшов до будинку й припав до задньої стіни. Потім обережно виглянув з-за рогу й заходився навшпиньки просуватися попід західною стіною. До північно-західного кута будівлі хлопчак доповз навприсядки. Сонце било в очі, тож у перші кілька секунд він нічого, крім моря трав’янистих пагонів, що ледь гойдалися під вітром, не побачив. Марк мружився та намагався погамувати тремтіння. Тварина не могла так швидко зникнути. Зрештою хлопець збагнув, що присів надто низько, й тварину тепер приховує трава. Марк облизав язиком пересохлі губи. Хвиля страху то зринала, то відкочувалася. Втім, до входу в будинок було рукою подати, реально — лічені кроки. Та й цікавість брала своє, помалу відсуваючи переляк на другий план, і хлопчак почав поволі випростуватися. Щоби краще бачити, він відступив на крок від стіни та витягнув шию. Тієї самої миті Марк занімів, нижня щелепа відвисла так, неначе хлопцю перетяло жувальні м’язи. Тварина віддалялася, неквапом прямуючи на північ, одначе перебувала достатньо близько, щоби хлопчак міг ідентифікувати її. То був борсук. Товсте клиноподібне тіло, короткий хвіст, видовжена морда, срібляста шерсть на спині, чорне хутро на лапах і животі, а ще, звісно, дві чорні смуги, що тяглися від куцих вух до носа та повністю ховали намистинки очей.
У раціональній частині Маркового мозку запульсувала підозріло заспокійлива думка, що боятися нема чого, це ж лише борсук, ніхто ніколи не чув про борсуків, які нападали на людину, але чомусь вона не була надто переконливою. Хіба можна покладатися на раціональне у світі, в який потрапляєш, проробляючи дурнувату процедуру з ліфтом? Водночас у потемках на дні хлопчачої свідомості виникло химерне запитання, таке лячне, що Марк кілька разів поспіль намагався заштовхати його назад, у ту темінь, звідки воно з’явилося, однак запитання вперто поверталося, спливало щораз вище поміж інших думок, повільно, проте неухильно, немов бульбашка повітря, що лине до поверхні крізь товщу води: «А це часом не той самий борсук?»
Ні, звісно, ні. Яка дурня! Такого просто не може бути.
Борсук віддалявся. Затамувавши подих, хлопчак стежив за ним і міркував, що тварина рухається якось дивно. Марк не вважав себе великим експертом із ходьби чотириногих, але щось у тому, як шкандибав борсук, здавалося кричущо неприродним. Тварина мала такий вигляд, немовбито її кістки неправильно зрослися після переломів, немовби вона постійно наштовхувалася на невидимі перешкоди й припадала то на лівий, то на правий бік. Іноді одна з негнучких лап смикалася невлад із рештою — з боку це скидалося на те, що борсук намагається ступити вперед одночасно обома передніми чи обома задніми лапами, — тварина шпорталася у траві, на мить втрачала рівновагу. Спершу Марк вирішив, що борсук пересувається, неначе п’яний, але майже відразу на думку спало інше порівняння: борсук рухається, наче істота, яка ще не навчилася ходити. І хай якою божевільною здавалася ця думка, хлопець не міг позбутися відчуття, що вона наразі найкраще описує те, що він бачить.
Марк мимоволі посунувся на крок ближче до входу в будинок. Довкола котеджу валялися шматки бетону, що відкололися від цоколя, і хлопець не помітив, як наступив на один із таких. Уламок завбільшки з куряче яйце, видавши шершаве «крек!», розкришився під ногою.
Звук був негучним і змазаним, однак тварина різко зупинилася.
Марк замлів, долоні вкрила липка плівка холодного поту.
Кілька довгих секунд нічого не відбувалося, а тоді борсук перевальцем розвернувся і став до хлопця боком. Загострена морда дивилася на схід, у бік лісу, що наповзав на підніжжя гірської гряди, та хлопець чомусь не сумнівався, що заховане посеред смужки чорної шерсті око тупиться просто в нього. І це також здалося ненормальним, неправильним. Борсук — це ж не гекон, його очі розташовані в передній частині голови й повинні бути спрямовані вперед, у той бік, куди повернута морда.
У Марка затрусилися жижки. Він схопився долонями за колодку застромленого за пояс ножа — впевненості це не додало, та принаймні руки більше не тремтіли, — а тоді повільно, пробуючи не робити різких рухів, почав зсуватися до ґанку. Коли до масивних дерев’яних дверей залишалося не більше ніж п’ять метрів, борсук помчав просто на хлопця.
Марк перелякано клацнув зубами, інстинктивно висмикнув ножа, краєм леза зачепився за пояс, і ніж висковзнув із рук. Хлопець нахилився по нього й ледве не впав. Щоб устояти на ногах, мусив упертися долонями в землю. Стоячи навкарачки, він задер голову й поглянув на борсука, побілів, вирішив покинути ніж, після чого різко випростався та, картаючи себе за згаяні кілька секунд, рвонув до входу в будинок.
Борсук підіймався схилом із вражаючою швидкістю, проте шансів нагнати Марка в нього не було — надто велику фору мав хлопець. На ґанку, схопившись долонею за нагріту сонцем дверну ручку, Марк озирнувся через плече й знову подумав, що борсук біжить не так, як бігають тхори, норки чи куниці — вкрита розпушеним сірим хутром тварина галопувала, нагадуючи рухами дитинча жирафи, — а тоді заскочив до тамбуру й захряснув за собою двері. У півтемряві будинку хлопчак швидко заспокоївся та прийшов до тями. Він підступив до вікна праворуч від дверей, відгорнув фіранку й визирнув назовні. Борсук якраз вибрався на ґанок. Не пригальмовуючи, тварина кинулася до дверей, за якими щойно зник хлопець, і з розгону ввігналася в них. Марк здригнувся — будинком розлетілось глухе відлуння удару — й побачив, як борсук, перекидаючись, відкотився на траву. За мить звір незграбно зіп’явся на ноги, розбігся та вдруге наскочив на двері. Знову відлетів, знову розігнався, знову кинувся вперед. Борсук продовжував кидатися на двері так, наче не бачив їх.
За п’ятим чи шостим разом Марк опустив фіранку, позадкував до сходів, піднявся на другий поверх і тремтячим пальцем натиснув кнопку виклику. Цього разу двері роз’їхалися практично миттєво. Усе ще чуючи, як борсук б’ється об вхідні двері будинку, хлопець зайшов до кабіни й розпочав процедуру повернення.
54
Марк прочинив двері квартири, переступив поріг і, насупившись, застиг: у коридорі, за крок від входу до вітальні, стояли дід і мама. Яна того дня мала лише три уроки та за чверть по першій уже була вдома. Хлопчак спершу зиркнув на діда — Арсен ховав емоції за непроникною, скроєною із показного знеохочення й апатії маскою, та з якимось чи то сонним, чи то замріяним виглядом водив пальцями по зарослому щетиною підгорлі, — а тоді перевів погляд на маму. Вираз холодної рішучості в її очах нічого доброго не віщував. Яна розтулила рота, проте не сказала синові жодного слова: свекор непомітно обхопив і трохи стиснув її долоню.
ebooksa