Не озирайся і мовчи

На годиннику не було й одинадцятої. Марк подумав, що найстрашніше — це нарватися на когось із пожильців на першому поверсі, тож пожалкував, що не послав униз Соню просигналізувати, що там нікого немає. Однак їм пощастило — коли двері відчинилися, майданчик стояв порожнім.

Соня виступила з ліфта, повернулася до Марка. Хлопець витріщався на поставлений у куток кабіни сувій, тривожно покусував губи та не квапився рушати.

— Боїшся? — запитала дівчина.

Вона теж не зводила очей із килима.

— Ні.

— Він не прокинеться. Він зараз у довбаній комі.

Марк проігнорував її слова. Його більше непокоїла можливість зустрічі з Гришиною.

— Якщо потвора з п’ятого не з’явиться, я наберу тебе, — сухо промовив він, — піднімешся, і затягнемо його назад до квартири.

— Добре, — погодилася Соня.

— Добре, — луною повторив хлопчак. А тоді додав: — Я поїхав.

Дівчина кивнула, та Марк уже не дивився на неї. Прикусивши губу, хлопець натиснув на четвірку і розпочав, як він тоді вважав, свій останній перехід до світу із застиглим сонцем.

72

Доки ліфт повз на четвертий поверх, хлопець міркував, що робитиме, якщо на якомусь із проміжних поверхів його заскочать дорослі. Вдасть, наче нічого не відбувається? Він скоса глипнув на голі ступні, що зрадливо стирчали з-під килима. Просто вибігти з кабіни й драпонути геть? Це рівнозначно визнанню вини. Зрештою Марк вирішив, що в разі чого найліпше буде не тікати, а сказати, що повертався додому, а килимовий згорток уже стояв у кабіні до нього.

Майданчик четвертого поверху виявився порожнім. Ліфт спустився на другий, рушив до шостого. На шостому поверсі — також нікого. Щойно двері розчахнулися, Марк гарячково вдарив по двійці. Кабіна посунула вниз. Проміжки часу між зупинками довшали, і разом з ними зростало хвилювання. Коли кабіна наближалася до восьмого, хлопець затримав дихання, а перед відчиненням дверей узагалі закусив губу й замружився. Через секунду Марк розплющив око, побачив, що на поверсі — нікого, полегшено видихнув, і знову натиснув на двійку. До десятого він дістався без проблем.

Хлопчак розвернувся спиною до дверей, клацнув по п’ятірці, і кабіна почала опускатися. За секунду до зупинки ліфта на п’ятому поверсі Марк подумав, що нічого не вдасться, Соня мала рацію — істота не з’явиться, проте двері роз’їхалися, і на нього війнуло добре знайомим смородом протухлого й холодом.

Істота за його спиною глухо рохнула.

Кров відринула від обличчя. Такого раніше не траплялося. Потвора видавала нестямну суміш звуків — харчання, злостиве шипіння, клацання, — але до кабіни не заходила. Від страху Маркові руки замліли, наче він опустив їх у крижану воду. Що тепер? Він пригадав, що казала Соня. Не озирайся і мовчи — чорт забирай, це нібито так просто, та що робити, якщо істота не заходить до ліфта?! Виштовхувати її задом?

Спливло півхвилини. Сердите тріскотіння не стихало та, як і раніше, долинало з-за меж кабіни. Потвора не йшла. Вся нижня частина Маркового тіла заніміла, хлопець відчував, здавалося, що ноги зламаються, мов сірники, варто йому лише на секунду розслабити м’язи.

Несподівано знизу — з четвертого чи третього поверху — долинуло човгання кроків. Хтось із пожильців вийшов на майданчик і підіймався сходами. Істота блискавично заскочила до кабіни, — ліфт захитався, — після чого стулки за нею захряснулися так стрімко, ніби за ними розпрямилися велетенські пружини із загартованої сталі.

Лампа, що освітлювала кабіну, кілька разів блимнула. Марк стиснув щелепи так, що заскрипіли зуби: не вистачало тільки, щоб вимкнулося світло. Хлопцю здавалося, що серце зараз вибухне. Потвора за його спиною аж захлиналася.