«Ну, він же не хом’як». — Соня задерла верхню губу, оголивши зуби. Вголос нерішуче мовила:
— Це ризиковано.
— Якщо він буде спати, ні фіга не ризиковано. Щонайгірше істота на п’ятому не з’явиться, і тоді ми просто перетягнемо його назад. Але якщо вона з’явиться… — хлопчак нервово облизав губи, — не сумнівайся: я доправлю його, куди треба, і повернуся.
— Я не про те.
Марк насупився.
— Ніхто не дізнається! Скажеш мамі, що він пішов уночі. Мине кілька тижнів, доки вона почне непокоїтися. Потім, навіть якщо його шукатимуть, слідів ніяких не буде. Усі вирішать, що він утік. Злякався, що через побої поліція візьметься за нього навіть без заяви.
Соня повернула голову та спрямувала притуманений погляд на напівголого чоловіка, якого ніколи не називала батьком. Хлопчак спостерігав за нею. Зір адаптувався до півтемряви, та попри це Маркові здавалося, наче на обличчі дівчини лежить надміру густа тінь. Що-небудь прочитати в осклянілих очах не вдавалося. Сльози висохли. Хлопець не знав, про що вона думала тієї миті. Вагалася? Холоднокровно зважувала наслідки? Пригадувала, як батько знущався з неї та мами? Можливо, шкодувала його?..
— Треба загорнути його в простирадло, — рівним, позбавленим емоцій голосом сказала Соня. Потому перевела погляд на Марка. — Ні, краще в килим.
Спочатку хлопця опанував жах від усвідомлення, що замисел, який до цього моменту був лише вервечкою зловісних картинок у свідомості, таки доведеться втілювати в життя. У голову полізли недобрі думки про істоту з п’ятого, про Гришину, яка може чекати за ліфтом, зрештою про сусідів, які можуть побачити їх, поки вони нестимуть тіло до кабіни, та вже за мить сумніви потонули в хвилі нездорового холеричного збудження.
Соня підвелася, сходила на кухню та приволокла звідти старий заплямований килим розмірами два з половиною на півтора метри. Акуратно розстелила його перед ліжком.
— Давай, треба стягнути його.
Дівчина сама посунула батька спершу за праву руку, потім за ногу. Ігор зісковзнув із ліжка та з гуркотом упав на підстелений килим. Марк здригнувся, коли чоловік ледь чутно застогнав.
— Він не прокинеться, повір мені. — Соня зиркнула на хлопця. — Чи ти передумав?
— Ні.
— Тоді загортаємо його.
Соня поклала батькові руки вздовж тіла, вирівняла ноги, після чого вдвох із Марком вони загорнули розм’якле тіло в килим. Килим виявився недостатньо широким: з того боку, де стояла Соня, стирчали худі ступні.
— Хріново, — промимрила дівчина.
— Та пофіг, — сказав Марк.
— А якщо хтось побачить, як ми затягуємо його до ліфта?
Хлопець спохмурнів. За мить, щось тихо буркнувши, пройшов до вхідних дверей, відхилив їх і обережно виглянув. Не зачиняючи двері, озирнувся до Соні.
ebooksa