— Тут є вода, а ти посадив картоплю.
— Вода є, — погодився хлопець, — а картоплі менше ніж кілограм. Щоб виросли нові бульби, потрібно сто днів. Я читав. Можливо, якийсь час він їстиме жолуді чи дубову кору… та це його не врятує. Він не протягне більше як місяць.
Марк випростався, поставив скручений килим вертикально й лише тоді помітив згорнутий у трубочку зошит, який Соня стискала в руці.
— Занесеш килим до квартири, — сказала дівчина, — двері відчинені. Потім почекай мене, разом підемо до тебе.
— А це нащо? — Хлопчак торкнувся пальцем зошита.
Соня підібгала губи й замовкла. Ігор Марчук перевернувся на спину, розкинув руки та захропів. Груди розмірено підіймалися й опускалися, до вимазаного жовтавим блювотинням обличчя поприлипали травинки. Через хвилину дівчина відповіла, не зводячи з батька спустошеного погляду й незвично розтягуючи слова:
— Він проспиться, протверезіє та не зрозуміє, де він. Коли ти поїхав, я вирішила: це тупо. Я так не хочу, — ззовні Марк не помічав нічого, що виказувало б її стан, те, що нуртувало в худорлявих грудях, окрім хіба трохи дужче, ніж зазвичай, напружених вилиць і незвично почервонілої шиї. — Я залишу йому записку, щоб він знав, чому він тут. Нічого такого… просто хочу, щоб він зрозумів.
— Гришина… — тихо нагадав хлопець.
— Я недовго. Ти йди.
Марк зітхнув. Він востаннє повів очима по схилу, що збігав до моря, затримався на крислатому дубові та валунах довкола нього, зрештою повернув голову праворуч і з сумом окинув поглядом гострозубий кряж. Потому примостив килим на плечі й пірнув у будинок.
73
I have sailed to many lands,
Now I make my final journey.
Iron Maiden.
Соня Марчук залишилася у Грозанів на вихідні. Спочатку підлітки домовилися нічого не розповідати, проте Марк хвилювався, що хтось із сусідів міг помітити, як вони заходили чи виходили з квартири, й пізніше повідомити це слідчим. Якщо дорослі з’ясують, що вони із Сонею знали про зникнення грошей і про те, що квартира стояла порожньою, але до ранку нікому нічого не сказали, безперечно, виникне чимало неприємних запитань, яких і Марк, і Соня з очевидних причин хотіли б уникнути. Відтак, ще у п’ятницю ввечері, щойно вони з Сонею переступили поріг, Марк розповів матері, що квартиру Марчуків обікрали — ймовірно, хтось із Ігорових товаришів по чарці, — бо Соня не знайшла грошей, які мусила на ранок віднести матері. Дівчина пояснила, що батько зачинився у квартирі, а трохи згодом — перед тим як вони з Марком спустилися з «курилки» під горищем, — нібито кудись пішов, покинувши двері відчиненими. Попри пізню годину, Яна зателефонувала Ірмі, але Сонина мама, заколихана знеболювальним, уже спала. Яна не надто переймалася зникненням грошей (вона не повірила в «товаришів по чарці» та припускала, що схованку вичистив Ігор, а отже, крім аморальності вчиненого, говорити про крадіжку не було сенсу), її більше непокоїло побиття Ірми. Яна почекала й зателефонувала ще раз, після чого, не отримавши відповіді, викликала поліцію. Упродовж наступної години Яна та Віктор викладали поліцейським усе, що знали, про цю справу.
Стосовно грошей поліція, на диво, спрацювала швидко. Тієї п’ятниці камери спостереження в одному з генделів мікрорайону Північний зафіксували Ігоря Марчука в компанії фарбованої підтоптаної білявки, й один зі слідчих одразу впізнав жінку. Вона була повією, і впродовж попередніх півроку її кілька разів викликали на допити, пов’язані з іншими справами. Жінку легко відшукали. Вона не опиралася, в усьому зізналася та навіть повернула частину грошей, яку не встигла спустити. Про те, куди зник Ігор Марчук, у повії ніхто не запитував. На той момент його ще не розшукували.
Ірму Марчук відпустили з лікарні в понеділок, 18 квітня. Вона повернулася додому, але протягом двох тижнів жодним словом не згадувала чоловіка. Заяву про побиття писати не стала. Ірма почала хвилюватися — хоча «хвилюватися» тут, мабуть, не надто доречне слово — на початку травня, проте заявила про зникнення чоловіка лише після свят — у вівторок, 10 травня. Повію знову привезли до облуправління поліції й допитали. Жінка більш детально описала події 15 квітня, зокрема й те, що на той час, коли вона виходила з квартири Марчуків, Сонин батько валявся на ліжку в безпам’яті.
Соню, зрозуміло, ніхто не допитував. Дівчина сама розказала мамі, що того вечора вони з Марком бачили, як Ігор покидав квартиру, і що хвилин за десять до того з квартири нібито виходив хтось іще, напевно, повія. Ірма переповіла це слідчим, і на цьому пошуки Ігоря Марчука, по суті, завершилися. Формально його оголосили в розшук, слідчі впродовж двох днів допитували сусідів і перевіряли морги, та більш дієвих заходів ніхто не вживав. Коли в поліції дізналися, що Ігор Марчук не вперше надовго щезає з дому, на справу — негласно — остаточно махнули рукою.
Марк не помилився: їх із Сонею ніхто не запідозрив.
Після повернення Ірми з лікарні Соня та Марк побачилися без дорослих лише раз — випадково зустрілися у дворі неподалік будинку. Їм було про що поговорити. За два тижні, протягом яких вони не перетиналися, Марк багато міркував про скоєне. Він не жалкував, принаймні поки що ні, однак згадки про миршавого чоловіка, який повільно здихає з голоду в світі за ліфтом, іноді ставали пекучими; в такі моменти, коли хлопець був сам, коли поряд не опинялося нічого, що могло б відволікти, в свідомості немовби розпливались чорні плями, а в серце прослизала паніка: Марк думав, що робитиме, якщо з часом ті згадки почнуть пекти ще дужче. Соня навпаки непокоїлася, що її батько зможе вижити та повернутися. Зрештою підлітки лиш перекинулися кількома малозначущими фразами, а тоді, потупившись, надовго замовкли. Ніхто не хотів іти першим, і водночас ніхто не наважувався перервати мовчанку. Що зовсім погано — їхнє мовчання було беззмістовним. Вони не росли разом, не були поруч від народження, а тому не вміли витягувати із проникливої тиші те, що залишилося невисловленим.
ebooksa