Жахослов ,

Роль Кайє виконував Фрозо, якому для різноманітності дали шанс убити замість бути вбитим. Пам’ять про нещодавні страждання актора на сцені тривала, від чого тепер у ролі монстра він мав дуже жалісний, якщо не жалюгідний вигляд. Дія відбувалася 1971 року. Арешт і судовий процес над божевільним скидався на чорний фарс на тлі падіння Паризької Комуни. Стільки комітетів і підкомітетів проводили свої засідання, обговорюючи цілі й досягнення Комуни та її дедалі безнадійніший захист, що офіційну судову залу годі було знайти. Відтак справу Кайє слухали в стінах покинутої крамниці коновала. Свідків, адвокатів, поліціянтів та родичів жертв викликали або силоміць забирали на барикади, адже армія Версаля знов оволодівала містом. На підтвердження цього за лаштунками гриміла стрілянина. Зізнання Кайє було перервано запеклою битвою, що ввірвалася до імпровізованої судової зали, рясно окропивши підлогу крамниці людською кров’ю. Після закінчення сутички Кайє, запинаючись, і далі звітував про свої злочини та непереборні потяги.

Ґіньйоль викидав колінця і здавлено хихикав, доки на сцені розгорталися події La Semaine Rouge[74] – найкривавішого тижня і в без того кривавій історії Парижа, що перевершив собою навіть епоху Терору. Кровожерлива манія Кайє здавалася суцільною дрібницею із цими зразками жорстокості й цинізму. Більшість його «жертв» потрапляли йому до рук уже мертвими. Двох чи трьох він придушив власноруч, але результати не справили на нього задовільного враження. Свіжі мерці були занадто сухі, щоб відповідати його збоченим смакам. Вабили його лише трупи, уражені гниттям. Водночас сотня заручників, включно зі священиками й черницями, була страчена за наказом Комітету громадської безпеки. Виходячи з міркувань помсти, армія переможців замордувала тридцять тисяч людей, винних, невинних, узагалі непричетних – усіх, хто потрапляв під гарячу руку.

Кейт здавалося, ніби кожну із цих тисяч смертей було відтворено на крихітній сцені. Наприкінці з’явилася Берма в ролі Духа Свободи, оповита французьким триколором, що ледь прикривав груди, – і була застрелена. Вона неквапно протанцювала по сцені під барабанний бій пострілів. Тонкі цівки яскраво-червоної крові бризнули навколо. Оркестр фальшиво заграв «Марсельєзу». Примадонна жаху, яку того вечора катували, ґвалтували, били, душили, нівечили, розчленовували, спотворювали і принижували, – дістала шалені оплески за заключну сцену смерті. Навіть прибічники Морфо долучилися до овацій. На сцену летіли поховальні вінки. Перебуваючи в образі до кінця, Берма вмирала під купою чорних і червоних квітів.

П’єса була ближча сучасникам, ніж середньовічні підземелля чи екзотичні місцевості, демонстровані Ґіньйолем в інших постановках. Чимало глядачів ще пам’ятали 1871 рік, у який переживали загибель Комуни, втрачали друзів і родичів, діставали поранення. З великою часткою ймовірності серед заможних людей середнього віку у віддалених рядах партеру траплялися ті, хто особисто брав участь у тодішній бійні. На сцені купка містянок тицяла парасольками у вибиті мізки загиблого генерала Комуни, а тим часом офіцери регулярної армії проводили страти, винищуючи людей цілими районами.

Уже впали барикади, а суперечливе засідання Слідчого комітету з розгляду справи Бертрана Кайє все ще тривало. Процес переривався кулачними бійками, дуеллю, вбивством і зачистками. Через помилку в запису месьє Дюпон був знищений розстрільною командою замість месьє Дюпена. In fin[75] старший суддя – який бездумно підписав смертний вирок Архієпископу Паризькому, слухаючи зізнання Кайє, – проголосив себе божевільним у марній спробі уникнути власної страти. І коли Ґіньйоль отримав голову судді, не залишилося нікого, хто міг би довести до кінця справу сумного, забутого в’язня. І продажний тюремник (Морфо) відпустив Кайє на волю.

Засліплений бажаннями маніяк повернувся на місце своїх давніх злочинів. Він опинився на цвинтарі Пер-Лашез, коли останнього з Національної гвардії Комуни поставили до стінки й розстріляли. Ніхто не звернув на вбивцю-аматора жодної уваги, окрім сторожового собаки, що вкусив його, коли той копирсався в могилі в пошуках добряче зогнилого мерця. Ця гнійна, запущена рана остаточно доконала обірваного збоченця, і він приєднався до купи трупів.

Нарешті Ґіньйоль – який грав сторожового собаку – зумів донести власну думку… хоча й танцював при цьому на чужих кишках і виривав очі у карликів, черниць і невдоволеного цензора. Якщо Бертран Кайє мав вигляд справжнього чудовиська в силу скоєних ним злочинів, що вже було казати про політиків і генералів, здатних знищити сотню людей – тисячу, тридцять тисяч, мільйон, шість мільйонів людей! – єдиним розчерком пера? Tableau vivant[76] повернулась на сцену, але тепер отруювачів, різників і душителів замінили політики, судді, офіцери, священики й редактори газет. Їхні руки були червоні від пролитої на сцені крові.

Воскові фігури не були пойменовані, але Кейт упізнала багатьох. Міністр Ежен Мортен,[77] відомий тим, що пережив кілька корупційних скандалів і утримував з дюжину коханок за рахунок державної скарбниці… судовий слідчий Шарль Прадьє,[78] який присягнувся наповнити острів Диявола журналістами, що відстоювали невинуватість Дрейфуса або провину Естергазі… Генерал Ассолан,[79] відкликаний з Алжиру після проведення жорстоких поліційних облав і поставлений на чолі паризького гарнізону для підтримки громадського порядку… Отець де Керн,[80] сповідник урядовців і громадських діячів і, на загальну думку, перший розпусник Франції, попри завжди скромну поведінку на людях… і Жорж дю Руа, видавець «La Vie Française», «L’Anti-Juif»[81] і газети оповідань для дітей «Аризонець Джим».

Ґіньйоль урочисто ступав поміж воскових статуй, прикрашаючи кожну нагородою у вигляді розетки або стрічки й тим посвячуючи цих гідних людей в Легіон Жаху!

Кейт не очікувала, що вистава збочить на політичну агітацію, якщо, звісно, це можна було так назвати. Як при цьому Ґіньйоль примудрявся виходити сухим із води? І це в той час, коли редакції газет спалювали дощенту, а журналісти щонайменше випробовували на собі дію системи доктора Смоля і професора Перро.[82] Лишалося дивуватись, що, так охоче наживаючи собі могутніх ворогів, цей заклад не зазнав жодних репресій.

Програма мов навмисно була розрахована так, аби ще до наскоків на людей, здатних закрити театр, образити всіх і кожного: католиків (особливо єзуїтів), протестантів (особливо франкмасонів), євреїв (тут без жодних сюрпризів), атеїстів і вільнодумців, консерваторів, поміркованих, радикалів, усіх нечистокровних французів і взагалі не французів, а також медиків, поліціянтів, юристів, злочинців, канібалів, військових, прибічників колоніалізму, противників колоніалізму, безруких і безногих, циркачів, любителів тварин, людей, що пережили Паризьку Комуну, друзів і родичів тих, хто не зміг пережити Паризьку Комуну, жінок усіх класів, театральних критиків, шульг, дурнів, добряків.

У місті, де декламація віршів або симфонічний концерт могли збурити повстання, цей заклад користався такою безумовною поблажливістю, що Кейт майже відчувала невидимий щит протекції. Чи був Театр Жахів настільки прибутковим, що міг дозволити собі підкупити будь-кого? Включно з паризьким злочинним світом, розгнівати який було значно легше, ніж задобрити.

На прощання Ґіньйоль заспівав пісеньку, останній приспів якої у вільному переказі означав приблизно таке: «Якщо ці тіні образили тебе, піди й нажерися з горя!»

Завіса опустилася. Зал вибухнув шаленими оплесками.

– Мені не сподобалася кінцівка, тату, – зазначив один з округлих від жиру дітей. – Така мудрована, що аж голова розболілася.

Заплилий жиром татко добродушно почухав хлопця за вухом.

– Нічого. Оце зніме головний біль.

Ґіньйоль висунув голову з-поза завіси для свого останнього вибрику.

Пострибавши по сцені ще кілька хвилин, він востаннє попрощався і зник. У залі почало загорятися світло.

Коли закінчилася вистава, на годиннику було вже за одинадцяту. Кейт схилила голову й рушила до дверей із написом «Sortie».[83]