Жахослов ,

Господи, а може, Клара має рацію, і це вона дивачка? А те, що робить Ґіньйоль, цілком нормально?

Поки що серед зниклих або вбитих не було жодної визначної – ба навіть помітної – особи, тож і особливого галасу не було. Жертвами ставали чорнороби, п’яниці, старі хвойди, чужинці та недоумки. Тіла, знайдені в річці, в каналізації та на смітниках, уже встигли згнити і були добряче поїдені щурами, птахами й рибами. Не дивно, що деякі частини тіла були відсутні. Неможливо було довести, що жертв катували перед смертю. Поліція мала важливіші справи.

– Не розумію, чому мовчить преса, – промовила Кейт.

Перс і Клара знизали плечима.

– У Лондоні така історія спричинила б ажіотаж. І не лише самі вбивства, але й те, що вони стаються дуже близько від Театру Жахів. Це був би справжній подарунок для англійського видавця. Лише уявіть: можливість вигідно продемонструвати себе борцями проти падіння суспільної моралі, прискореного мерзенними виставами Ґіньйолья, і водночас чудовий привід в усіх пікантних подробицях змалювати насильство на сцені й поза нею, із фотографіями чарівної та нещасної Берми в розірваному одязі. Такий сюжет тижнями, місяцями гуляв би в пресі. Увесь цей час тривали б акції протесту під стінами театру і не вщухали б обговорення в парламенті. Почалися б заборони реклами театру, а у відповідь – петиції зі скаргами на посилення цензури. Звичайно ж, у Лондоні лорд Чемберлен ніколи б не дозволив нічого подібного до Театру Жахів.

– І хто тепер цинік, Кеті?

– Париж не може бути аж настільки більш blasé,[112] Кларо. Може, Монмартр і toujours gai,[113] але в цілому святенників, педантів і моралістів у Франції не поменшало.

– І яка ваша версія, міс Рід? – спитав Перс.

– Справу навмисно замовчують. Я знаю, як це працює і в Дубліні, і в Лондоні. Не думаю, що в Парижі все якось інакше. Власники газет змагаються між собою, але належать до спільних клубів. Якщо вони домовляться поховати історію, вона, так би мовити, зійде нанівець. Байдуже, що думають і відчувають самі журналісти. Завітайте до «Чеширського сиру» на Фліт-стрит – і будь-який писака поділиться з вами довгим списком моторошних історій. Це, звичайно ж, політичні торги, які ведуть між собою власники. Ти не пишеш про те, як мого брата заарештували в борделі для гомосексуалістів у Бейзвотері, а я кидаю розслідування шахрайств акціонерного товариства, у списках директорів якого ти значишся. І не будемо згадувати мирних аборигенів, яких вирізав твій колишній полк в Гіндукуші… За умови, що історія про хабара, узятого моїми шкільними приятелями за те, що їхня команда з крикету пропустить три легкі подачі поспіль, теж не піде до друку. Джентльменські бесіди. В інтересах джентльменів, тобто сильних світу цього, щоб так тривало й надалі. Відколи я тут, я читаю французькі газети, і – хоча сварки між прибічниками й супротивниками Дрейфуса тут значно гостріші за будь-які лондонські баталії – я відчуваю, як діє та сама система. Якщо «Ґіньйольні вбивства» не сюжет для статті (під таким заголовком вона би вийшла в Британії), це лише означає, що деякі високопоставлені особи зацікавлені придушити історію в зародку.

Перс пильно придивлявся до неї. Потай він дуже скептично оцінював її користь для агенції. Кейт розуміла: зазвичай Янголом Музики ставав хтось схожий на Юкі з її досвідом стинання голів або кровожерливу Клару. Тут були авантюристки, амазонки, диво-дівчата, примадонни і варварки – кожна наділена своїм диявольським хистом. На тлі всіх цих шикарних жінок вона, певно, здавалася прикрим непорозумінням.

Але щойно вона продемонструвала, чому Ерік найняв її.

– Чи є у вас версії стосовно того, ким можуть бути ці високопоставлені особи?

– Кумедно, що ви спитали, Дароґа… А ще кумедніше, що жоден інший про це не подумав, еге ж? Як я вже казала, я стежу за паризькою пресою. До речі, не можу повірити, що насправді існує серйозне видання під назвою «Антиєврей». Я читала світську хроніку і сенсаційні новини, серйозні журнали й легковажні щоденні газетки, échos[114] і рекламні оголошення. Театр Жахів отримує на диво добрі відгуки… як розвага, що її зневажають, але постійно обговорюють. Він став візитівкою Парижа, як кабаре «Фолі Бержер» або ця жахлива залізна споруда на Марсовому полі. Звичайно ж, театральні критики оцінюють його дуже стримано, за винятком кількох ентузіастів чи навіть душевнохворих. Припускаю, що керівництво закладу заохочує негативні відгуки. Хто ж піде до Театру Жахів, який не ображає жодних почуттів? Питання, яке нас цікавить, – а саме вбивства, – ніколи не згадується на одних сторінках з витівками Ґіньйоля. Зв’язок, очевидний для нас і для тих, хто залучили агенцію, свідомо ігнорується пресою, і я бачу це як наслідок «замовчування». І так само він ігнорується поліцією. Усі знають про злочини поблизу театру, але розбиратися з ними лишається нам… Що саме по собі свідчить, наскільки високопоставленим є наш загадковий привид – перепрошую, інший наш привид.

– Отже, це не просто власник якої-небудь газети?

– Ні. Ми шукаємо когось, хто має політичні зв’язки. Зважаючи, що в цій країні, як і в мене вдома, справжнє засилля священиків, це може бути також хтось із католицької церкви. О, а ще в нього «свої люди» в армії. Гадаю, ви можете назвати декого, хто відповідає цьому опису.

– Вона має на увазі Жоржа дю Руа… – сказала Клара.

Кейт знизала плечима, не підтверджуючи цих слів, але й не спростовуючи.

– …і його оточення, – казала далі Клара. – Мортен, Ассолан, Прадьє, де Керн?

Проспер-Жорж дю Руа де Кантель, колись просто скромний Жорж Дюруа, піднявся із самих низів. Саме так буквально й виглядала його біографія: він був солдатом на франко-прусській війні, під час придушення Паризької Комуни і на службі в Алжирі. Після демобілізації працював репортером, потім став редактором і – вигідно одружившись – власником газети «La Vie Française», газети середнього та вищого класу. Згодом він додав до своєї газетної імперії інші видання – включно з одіозним «Anti-Juif». Про те, що його колишній тесть, від якого він успадкував «La Vie», був один з єврейських фінансистів, нині таврованих як дияволи в сучасному Новому Заповіті Франції, усі намагалися забути. Кейт із повагою ставилася до його ранньої кар’єри, коли він був молодим репортером, палким викривачем і при цьому надзвичайно амбітним юнаком. З усією праведністю він обрушувався на винних у розкраданні коштів на будівництво Панамського каналу, але без усякого сорому підтримував звинувачення проти Дрейфуса. Його публікації сприяли відставці кількох урядів. Перейшовши з преси в політику, він став депутатом від Аверуані[115] в Палаті представників, хоча й мав більше впливу через свої газети, ніж через промови, виголошувані в Національній асамблеї. Президенти приймали рекомендації від нього як накази. Він став засновником однієї з багатьох конкурентних антисемітських спілок – якщо вірити статтям у його газетах, у кожному кутку йому ввижалися євреї… чи принаймні за всіма можливими лихами, що спіткали Третю республіку. Коли нарешті спромоглися написати про «зникнення на Монмартрі», «La Vie» одразу ж показала пальцем на божевільних рабинів.

Перс слухав її в загадковому мовчанні. Чи думав він, що навіть месьє Ерік може не наважитись виступити проти дю Руа?