Жахослов ,

Кейт подумала про очі Ґіньйоля, живі очі під маскою з пап’є-маше. Їй здалося, що, побачивши ті очі знову, вона неодмінно впізнає їх. Але чи так це було насправді? Навіть коли Ґіньйоль знімав маску, він усе одно лишався перевдягненим. Він міг бути будь-ким.

Від програми і памфлету не було ніякої користі. Вони містили біографії Берми, Фрозо, Морфо (вочевидь, колишнього солдата, скаліченого бандитами з нетрів) та інших, але Ґіньйоль поставав у них як персонаж, не як виконавець. Ґіньйоль був сам собою, а вже не тим, ким він був колись… Жан-Франсуа Який-Небудь або Фелікс-Фредерік Бозна-Хто. Під фотографією Берми містився абзац, у якому сповіщалося про її раннє життя і кар’єру. Вона грала в інших трупах, піднявшись від ролі служниці, що підносила гадюку Клеопатрі, до Джульєтти і Дездемони, перш ніж отримати ангажемент у Театрі Жахів. Під фотографією Ґіньйоля стояв лише перелік його злочинів. Зазначений як сценарист і постановник вистави, а заразом і керівник театру, він вискочив знізвідки, аби перебрати на себе керівництво тим, що залишилося від колишньої трупи месьє Гюло.

Захоплення новою розвагою ширилося містом зі швидкістю пожежі, викликаючи чимало розмов. В. Б. Єйтс,[94] Ґустав фон Ашенбах[95] і Оділон Редон[96] прославляли Ґіньйоля як генія сучасного мистецтва, хоча жоден з них, закладалася Кейт, ніколи не запросив би його на вечерю. Поль Верлен,[97] Жан дез Ессент[98] і Андре Жид[99] висміювали Ґіньйоля як шахрая, хоча той самий дез Ессент у своїй непослідовності заявляв, що любить чортяку, як рідного брата. Лео Таксіль[100] усіляко розхвалював «Безумного блазня з Театру Жахів» на сторінках свого періодичного видання «La France Chrétienne Anti-Maçonnique»,[101] а тоді зненацька оголосив, що сам вигадав Ґіньйоля… лише аби одразу ж заявити, що його творіння «вирвалося на волю». Чи можна з такою теорією йти до месьє Еріка? Зважаючи на специфіку агенції «Привид Опери», убивства, за якими стоїть вигаданий персонаж, – ще не найабсурдніша версія з усіх можливих.

Не більше знала вона і про людину в масці.

Від самої думки про Ґіньйоля вона починала нервово тремтіти. Легко було уявити, як це обличчя – ці очі – дивляться на неї з темного кутка чи з людського натовпу. Кейт і досі відчувала, ніби він сам чи хтось під його личиною стоїть поряд… і будь-якої миті може здійняти на неї руку.

Може, вона тому лише не опинилася серед здобичі, що більший хижак узяв її під свій захист?

Вона розвела водою залишки анісового лікеру й випила. А тоді покинула кафе, поспішаючи на зустріч із Янголами.

Чи й досі за нею стежили? І чи стежили взагалі?

Здавалося, куди не обернися – скрізь на неї чатує Ґіньйоль. У світлі прожекторів, на сцені, його жорстокість мала доволі абсурдний вигляд… Попри власну огиду, вона навіть сміялася. Але варто було відійти на крок-другий від головної вулиці, у темряву, – і цей клоун уже не здавався кумедним.

Кейт відчула холодок, що торкнувся руки. Глянувши вниз, вона побачила на рукаві жакета – і блузи під ним – три довгі розрізи. Наче кігті надприродної гостроти ковзнули вздовж її плеча, варто було їй послабити увагу. Прорізавши тканину, та не зачепивши при цьому шкіри.

Вона почула сміх Ґіньйоля, але не була певна, що він лунає не лише в її голові.

* * *

Лялькова крамниця мадам Менділіп[102] стояла на площі Фролло – трикутному майдані, що лежав іще далі по вулиці Піґаль, ніж завулок Шапталь. Маленька крамничка рідко відчинялася для торгівлі й мала небагато відвідувачів. Переднє вікно було заставлене запилюженими ляльками. Дивлячись на їхні застиглі посмішки і скляні очиська, Кейт згадувала ігрову кімнату з власного дитинства. Вона боялася старомодних, що побували вже не в одних руках, ляльок, які приносили їй добрі тітоньки. Призначення фасаду було очевидне: відлякувати роззяв. Якщо колись і існувала така особа, як мадам Менділіп, вона давно тут не мешкала.

Кейт останньою з усіх повернулася на конспіративну квартиру. Вона постукала у двері в ритмі першого рядка арії «La Donna è Mobile»[103] з «Rigoletto». І, як завжди, не втрималась від іронічної посмішки над дитячими забавками, що їх так полюбляли дорослі хлопчики з клубу «Діоген» і агенції «Привид Опери». Таємний стукіт, паролі, невидиме чорнило і коди, не кажучи вже про накладні вуса і – хіба можна без цього – маски. Приховане в рукаві лезо слугувало нагадуванням, що й вона теж не вільна від потягу до цієї смертельної гри.

Перс впустив її в дім. Він був виконавцем волі месьє Еріка у світі за стінами Опери. Для багатьох людей його господар був лише міфом, але самого Перса знали скрізь – в агенції та в місті. Йому було довірено збирати відомості через інформаторів, часто він виступав як посередник і займався стягненням боргів. Існувала здогадка, ніби він черевомовець, а маска, що промовляє з-поза дзеркала в гримерній, – не більш як керована ним лялька. Кейт знала, що це неправда, але розуміла, звідки беруться такі чутки.

Скромного, з оливковою шкірою Перса іноді називали Дароґа.[104] Це було не ім’я, а звання – голова поліції. Багато років тому він разом із месьє Еріком служив у суді Мазендерана,[105] хоча тепер їм би там не зраділи. Роздмухані чутки про їхні діяння в Персії дійшли до клубу «Діоген». Вважалося, що ці двоє втекли із суду, прихопивши еліксир довголіття, вкрадений у Ханум, матері Шаха. Цим можна було пояснити, як директор агенції «Привид Опери» та його головний помічник примудрялися не старішати протягом десятиліть. Інша версія полягала в тому, що обоє просто носили маски й лише зрідка з’являлися на публіці.

Клара і Юкі пили розлитий із самовара чай.

– Отже, дами, – почала Кейт, – що скажете про виставу?

Клара Вотсон скривилася.

– Як на мене, нудна… хіба що вугрі. Вони були чарівні.

Юкі Кашима похитала головою, і крихітні дзвіночки, заховані в її зачісці серед квітів, відгукнулися передзвоном.