Жахослов ,

– Я мало що зрозуміла… Ніякої честі, саме лише марнування зусиль. А відтяти голову… це не так легко, як вони подають. Навіть гострим мечем. Голова не злітає з пліч, наче лялькова, від делікатного штурханця.

Кейт не палала бажанням з’ясовувати, звідки в Юкі такі пізнання в галузі стинання голів. Ні, подумки поправила вона себе. Їй хотілось дізнатися… вона бажала знати всю правду, навіть найсумнішу і найнезручнішу. Завдяки цьому вона й стала добрим репортером і згодом довела свою придатність бути Янголом Музики. І все ж історія Юкі, кривава й вогненна (і цілком, на її думку, гідна вистави в Театрі Жахів), не надто хвилювала її цієї миті.

Вона налила собі чаю, додавши молока й цукру, – усі в кімнаті вважали це варварством, за винятком хіба що ляльок.

– Особисто я не сказала б, що вистава здалася мені нудною, – визнала Кейт. – Хоч вона й справді виглядала дещо монотонною після четвертого чи п’ятого виколювання очей. За всієї огидності, це було по-своєму цікаво. І Ґіньйоль, хай би який мав осоружний вигляд, демонструє якість. Він справжня зірка, хай хто він – принаймні на своїй сцені. Гротескна, але зірка. Морфо, хоч і має власних прибічників, але з ним і поряд не стоїть. А щодо решти… що ж, ніхто не приходить до Театру Жахів заради високої драми, шикарних декорацій, дотепних сюжетів чи навіть акторської гри – утім, за певних обставин, вона настільки переконлива, що на душі неспокійно. Назва театру сама за себе говорить. Це дуже давній вид розваг. Колись за такі розваги правили гладіаторські бої та публічні страти…

– Мистецтво яких втрачено лише в Європі, – зауважила Клара. – Ось у Китаї…

Але Кейт уже доста наслухалась від англійки про китайські видовища.

Перш ніж Янголи почали сперечатися, втрутився Перс.

– Міс Рід, місіс Вотсон… – почав він, тримаючи напоготові розгорнутий блокнот і олівець. – На вашу експертну думку, чи сьогодні на сцені мали місце справжні злочини?

– Хіба що проти мистецтва, – відповіла Кейт.

Перс замислився. Ходили чутки, що кожен зниклий на Монмартрі з’являвся знову, на сцені Театру Жахів – лише на один вечір. Кейт уважала, що керівництво театру свідомо заохочує поширення подібних пліток. Кожному в акторських колах відомий був вислів «померти на радість публіці».

– Це аж ніяк не канарка Макса Валентина, – сказала Клара.

Кейт не знала, що вона має на увазі.

– Максиміліан Великий – ілюзіоніст, – пояснила Клара. – Найнижчого штибу. Більшість його номерів – це аж ніяк не нові трюки, запозичені або вкрадені в інших, і виконував він їх із цілковитою байдужістю. Але був один фокус, який спантеличував суперників. Маги постійно змагаються між собою і пишаються, коли вдається розгадати хитрощі одне одного: спритність рук, використання механічних пристроїв. Кожному, хто зможе відтворити фокус Максиміліана, пропонувалася винагорода. І жоден з великих магів: Маскелайн, Робер-Уден,[106] Мельєс[107] – не зумів цього зробити. Ось як це відбувалося: Макс тримає квадратну клітку, у якій співає миленька пташечка. Потім складає клітку, сплющуючи її. Дах знімається. Стінки опускаються. Оп! Канарка зникла. А потім пташка починає співати знову. Щовечора деінде в іншому місці. У глибині партеру, у декольте асистентки, у кишені глядача в першому ряду. І так щовечора: зникає і з’являється знову.

– Здається, я знаю розгадку, – сказала Кейт. – Канарки дешеві, адже так?

– Ото ж бо. Врешті-решт фокусник-ескапіст Янус Старк[108] розгадав цей фокус. Пружини, що стискають клітку, дуже потужні. Щовечора канарку чавило на смерть… Пташка гинула миттєво. На її місце сідала інша канарка, лише щоб розділити її долю під час наступного виступу. Щойно про це стало відомо, Максиміліан втратив усі свої прибутки. Європейці до безглуздя сентиментальні. Особисто я вважаю, що чимало канарок обрали б померти в мить своєї найбільшої слави, співаючи перед публікою, аніж прожити все життя в невідомості. До сьогоднішнього вечора я тішила себе припущенням – і навіть сподівалася, – що Театр Жаху пропонує шанс на таку зіркову мить. Це було би блискавично, цілком у дусі східних традицій. Але так часто стається, реальність розчарувала мене.

Кейт вважала, що місіс Клара Вотсон не має нічого спільного з канаркою – адже та була зовсім ку-ку.

Перс тим часом стояв на своєму:

– Отже, під час виступу не було завдано жодної шкоди?

– Усе, що ми бачили, було фальшиве, – сказала Клара. – Хіба що кілька тварин загинуло, щоб забезпечити театр м’ясом для виступів… але жодної краплі справжньої крові не пролилося. Людська кров має характерний різкий запах, та й на вигляд її не сплутаєш ні із чим. Ми бачили звичайні фокуси. Галони червоної фарби, вихлюпнуті на обличчя, доки Ґіньйоль відвертав увагу своїми репризами. Смужки тілесного кольору марлі, наклеєні поверх фальшивих ран, які показово зривалися під час «кривавої» вистави. І, звичайно ж, море галасу і вдаваних мук.

Деякий час Кейт і сама намагалась абстрагуватися від шоу Ґіньйоля, шукаючи в ньому «з’єднувальні шви»… намагаючись зрозуміти, як виконуються фокуси. Але дійство обрушувало на глядача таку кількість жахів, що не піддатися їм було неможливо. Лишалося тільки покинути всі думки про штучність і справжність і лише реагувати на те, що відбувалося в тебе перед очима. У пам’яті зосталися тільки Ґіньйоль, «Балада про Бертрана Кайє» і Легіон Жаху.